Старий знову засміявся тим сипучим регітцем, що так образив Рогволода допіру, та князь більше не звертав на се уваги.

— Зорий єси, зоріший за мене, лише дуриш усіх. То вже речи, об що-м просив тебе.

Сміл перестав хихикати й одступив:

— Зайдь, княже, до господи.

Рогволод подивився в темряву хижі..

— Засвіти перш горіло...

— Страхаєшся. Вже-м рік тобі, кого ймеш страхатися.

Він роздмухав жар у припічку й засвітив маленьке череп'яне горільце. Рогволод заспокоївся — в помешканні не було нікого.

Невелика піч виходила жовтим пошпарованим комином крізь кулі стріхи, за піччю стояв на козликах піл, укритий рядниною, біля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах — та й більш нічого. Тільки з бантин висли китиці й снопики сухого зілля всіх на світі барв, та на виступах стін — великі, маленькі й ще менші горни, горонці й горнята.

— Сідь, княже.

Рогволод недовірливо примостився на краєчку лавиці, Сміл же промовив:

— Відаю, хто єси й пощо-с прийшов.

— І що повідаєш мені?

В чужій хижі Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий і хрипкий.

— Коли яблуня старіє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

— Який смерд? — не зрозумів його казання Рогволод.

— Який? Добрий смерд.

Князь нарешті збагнув притчу й сумно запитав:

— А стару яблуню... під корінь?

— Пощо? В старого дерева немногі листи. Вони молодому черенцеві сонця не заступлять.

— А тоді? — гість раптом перехилився до діда й почав благати: — Поворожи! Кинь на камені! Камінь не золже. Дідо суворо й поважно відповів:

— Уже-м кидав.

— Коли?

— Тому літ вісімнадцять.

— Пощо... вісімнадесять? — неприємний холодок пойняв Великого князя. — Пощо вісімнадесять?..

— Тому вісімнадесять літ перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод відсунувся й безнадійним голосом сказав:

— То не поворожиш?

— Буде те саме, Рогволоде.

Князь зітхнув і видався собі таким слабим, і старим, і нікчемним, що йому аж очі защеміли від жалю.

— Й імено моє знаєш...

— Зразу-м упізнав тебе.

— І не кинеш?

— Пойми віру й так.

Рогволод важко підвівся, постояв трохи й вийшов, і вже вслід собі почув Смілові речіння:

— Не застуй!

— Га?

— Не застуй, речу.

— Кому? — вже й забув Рогволод.

— Черенцеві.

Се мов підстьобнуло князя, й він заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допоміг сісти на коня — підставив дужу руку під кощаве й нетримке старече коліно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сільських воріт. Але не встигли від'їхати й на двадцять кроків од Смілової хижі, як назустріч їм виринула з темряви довгопола мара. Князів кінь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:

— Куди ж то супроти ночі?

— Хто єси? — злякано буркнув князь.

— Гліб, між Гліб тутушній годований.

— Що волієш? — похмуро спитав Ждан.

— А нічого. Речу: куди ж отако супроти ночі?

— Яке твоє діло?

— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впізнав єсмь і тебе.

Коні йшли, й між Гліб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замітаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках — і справді, куди ж проти ночі?

— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у ніч голодних і холодних, то присле й...

Почувши ймено ненависного онука, навіть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

— Гати-и-ло?!

Тоді здибив огиря й уп'явсь острогами в живіт. Кінь од болю й несподіванки стрибнув уперед і мало не підім'яв ошелешеного можа Гліба. Болярин Ждан і собі погнав услід за Великим князем.

А з кувачниці все те бачили Стоян із Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли біси вже перед самими ворітьми Городища, де тулилася під низькою солом'яною стріхою прокопчена й просмерджена гореним залізом сільська кувачниця.

— Гей, Глібе! — звернувся Стоян до княжого дружинника. — Що се він ради?

— Не відаю! — спересердя відмахнувся між.

— Приходив тобі в гості?

— Відунові, — ще сердитіше буркнув Гліб.

— Віду-но-ові?

Коваль стояв і дивився в досі розчинені ворота, де щойно зникли два комонники. Людота підійшов і став поряд.

— Відунові?

— Таж чув єси, — одказав Стоян, а Людоті раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували і витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарешті не втерпів: