— Учинили смо, княже.

Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.

— Убили сте його?

— Ні... Ждан сам...

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипів:

— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!

— Відаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?

У темряві знову заворушилося. Ждан устав і підійшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним світлом з дірки в стелі. Тепер і князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарніле князеве обличчя:

— Чуй, княже, що ректи-йму тобі, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собі. Наречи стіл Богданові. Наречи київського князя в себе місто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

— Й се ти речеш мені?

— Оддавна-м рік тобі. Єутихій до столу негоден. І се-м тобі рік. І старці се мислять. Помисль і ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се — й січи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотів сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось і поготів. Тоді несподівано витяг меча з піхов і підняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч і всилив його назад у піхва. Се ніби відібрало в князя останні сили, й він зіщулився й змалів. Болярин же, не дивлячись на нього, почав підійматися щаблями до світла. Князь дивився на нього й мовчав, і то був присуд, вирок самому собі, немовби відчув свою власну безсиль.

— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззаді.

— Я міг би-м і сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руці.

Він виліз у підкліть і казав те вже згори, в чотирикутний проріз порубу. Князь і собі став на щабель і почав підійматися.

— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.

Се сказав з темряви Харя Мурин, який досі не промовив і слова. Князь оторопіло спинився, тоді зліз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навіть побачити.

— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмію.

Князь удруге встромив меча в піхва й сього разу вже й справді-таки виліз, навіть важку драбину сам по собі витяг і грюкнув лядищем — аж курява встала. Ждана в підкліті вже не було, й він лякливо побрався геть.

Ніч виспав погано, ввижалися різні чорти та примари. Кілька разів уставав і засвічував од кресала товсту лойову свічу, та ледве засинав, і свіча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговістилося на світ, князь накинув собі на зсохлі рамена вилиняле корзно, спустивсь у підкліті й відчинив ляду порубу.

— Вилазь І

— А то що ж ради? — глузував з нього скоморох, бо князь і сього разу прийшов сам, і боятися не було кого. — Мені й тутки добре. Тепло, й комарі не кусаються. Й сміхати нікого не треба: лежи собі, Харю, й рипи в потемках.

— Вилазь, речу.

— Не волію.

— Пощо?

— Не втямлю дострибнути, — сказав Харя Мурин і глузливо зареготав.

Князь тільки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.

Скоморох нарешті піддався вмовлянням і виліз у підкліть.

— Ото слухай, що тобі молодші речуть, — зневажливо кинув він старому князеві.

Рогволод стусонув його межи плечі, аж Харя з несподіванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:

— Ще й б'ється!