Се було на заручинах, а на весіллі Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, він приїхав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обіцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнім князем» і «світлістю», граф був просто засліплений сими титулами й відпустив свою доньку в незнані краї, давши по ній багате віно. За сі гроші Гано-Гунтер розрахувався зі своїми «баронами» та «райтерами» й повіз молоду дружину в дикі праліси, сподіваючись на швидку смерть тестя.

Але тесть прожив на білому світі ще цілих шість років, і ті роки були справжнім кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кілька разів утікала від нього, й він переймав і завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге — мала в подолі двох маленьких діток, а третє — й тікати не мала куди: літа 436 римський полководець Ецій розгромив надто войовничих бургундів, що вже відколи не давали спокою прикордонним провінціям Західньої імперії, й розсіяв їх серед зроманізованих галлів і словін.

Та зрештою літа божого 440-го старий граф заповів своїм нащадкам довго жити, й Ганові-Гунтеру відкрився шлях. Рік і добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пішли на втвердження Гунтера в графському титулі. Наступні два літа й відповідна кількість золота принесли йому корону короля, підвладного римському імператорові Валентинівну.

Се сталося в перший день нового 443 літа, й три сідмиці в графському хоромі, що вікнами виходив на широку річку Райну й був одтепер резиденцією бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер і його жона приймали від готських, вандальських і галльських феодалів шану й дарунки, й Брунгільда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера «мій можновладний господарю». Й се в її вустах звучало дуже щиро.

Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлів і вандалів з посадженими на їхні землі бургундами, доки клявсь у вірнопідданстві Валентиніанові Третьому та почуттях дружби готському конунгові Теодорікові, нова королева впивалася трунком величі. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловіка й щиро картала себе за ті прикрощі, яких завдала йому в минулі роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племені вандалів, .що колись обманом домігся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.

На четвертому тижні після того, як з Рима прийшла довгосподівана корона й у теремах трохи влігся чад бенкетів і пирувань, Брунгільда ходила по господі в супроводі кількох служниць та приятельок. У свої тридцять літ вона була досить-таки тілиста й станом, і видом, голову на повній білій шиї тримала високо й дивилася на всіх ласкаво-світлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тільки служниці, а й приятельки, й остерігалися його.

Королева Брунгільда, ледь притримуючи поділ довгої римської туніки, ходила світлицями й давала вказівки, де що й як належить зробити. Вона ніколи не бувала ні в Римі, ні навіть у дворах провінційних сановників, але багато чула про їхні розкоші й витончений смак і намагалася перетворити свій терем у житло, достойне королеви. Жовті борові стіни кімнат були рясно ввішані паволокою, оксамитом і узороччями, шовки висіли на вікнах і на дверях, тішачи зір королеві Бургундії.

— А се що? — в'їдливо поспитала Брунгільда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

— Та се... — замикалась одна з-поміж служниць і поквапилася прибрати таріль.

— Не люблю, коли смердить вандальським духом, — поморщилася Брунгільда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою під передником подумала, що й сам король Гунтер походить із вандальського племені, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнці творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканців королівського двору, хоч усі й носили на шиї мідні та срібні хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресі аріан, як і всі готи, як і сам король. Галли ж вірували в того Христа, що й римляни, а лужицькі пересельці, яких і галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву західних слов'ян-венедів, у переважній більшості поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський імператор, і готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батьківщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, і Гано-Гунтер мусив рахуватися й із цим, і з віруваннями своїх підданців.

Брунгільда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на ті дурощі. В усьому теремі й у цілому дворі панувала одна релігія — аріанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотіла поступатися, — готська. Коли в дворі хтось і наважувався сказати слово по-лужицькому, то тільки нишком, щоб не дійшло до королеви.

Тим часом Брунгільда ввійшла в наріжну кліть. У кліті було чотири жони придвірних райтерів та баронів, а п'ята — зовиця королеви Гримільда. При вході володарки дому всі повставали, й тільки Гримільда лишалася незворушно сидіти на дубовому ослоні.

Королева холодно посміхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

— Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?

Така непошана траплялася вперше, бо досі Гримільда ніколи не виказувала сваволі й завжди поштиво розмовляла з невісткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгільда тим самим стриманим голосом поспитала:

— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирічна Гримільда, сестра короля Гунтера, почервоніла й вибігла з кліті. Всі, хто супроводжував Брунгільду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допіру лаяла за поганську таріль, привести сюди Гримільду. Служниця побігла й незабаром вернулася: