— Із чим прийшов єси, герцоже? — спитав він готською мовою. Сватоплук відповів по-лужицькому, як говорив завжди:

— Маю вісника з возходу, — й потер померзлі щоки закоцюблою рукою. — 3 возходу, з Русі

— Що рече вісник?

— А що рече? — відповів Сватоплук. — Людність моя втікає до Русі, й у Сіврську україну, й у Деревську...

— Пощо-с не спинив їх?! — гримнув король. Сьогодні неприємності падали йому на голову, мов стиглі яблука, й тільки сього впертого жупана не вистачало.

— Гатила зустрашився єси? — крикнув королів брат. — Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тіні його?

— Й ти-с їв, Горвате, — настовбурчився жупан. — Усі смо їли його попару...

Він мав на увазі всіх тут присутніх, але не наважився сказати се й про короля.

— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то людність і суне.

То був їхній спільний гріх — вони відкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук і цілував колись меча під городом Чернеговим. У півтемряві світлиці настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу біля дверей і не наважувався сісти. Щоб якось порятуватися від напруження, Горват-Гернот відкресав вогню й засвітив горілець на комині. Король махнув до Сватоплука:

— Сідай, коли...

Жупан сів од самих дверей.

Горват-Гернот обернув голову:

— Чув єси про золотий скіт Змія Горянина?

— Про Сікура речеш? — перепитав жупан Сватоплук, — Чув єсмь.

Вони й досі розмовляли так — брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертість Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посміхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

— Усяке речуть... — ухильно відповів жупан і засовався на дубовій лаві. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав піт. — Усяке таке...

— Що ж речуть? — підохотив королів брат.

— Речуть, же скіт такий є, що його стачило б на...

— На що?

— На полк лугарів, — нарешті закінчив свою думку старий жупан.

Короля се вивело з себе.

— Й ти б найнявся, жупане, за той скіт? Він сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокійно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тоді вирішив не хибити душу:

— Лугарі служать тому, хто більше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, і середульший спитав:

— Пішов би-с і Гатилові за такий скіт у службу? Сватоплук зітхнув:

— Гатилові... До Гатила мені путь запалася.

— Чого б то так?

— Сам відаєш...

Про те й справді всі добре знали, й чи не найкраще — той-таки Горват. То ж він підбив Сватоплука, та й не тільки Сватоплука, зламати віру Гатилові й вийти з-під його руки. Тоді багато лужичан полишили відведені їм землі й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сіврській україні, на якій колись обкришили зуби. То було вже скільки тому літ, і Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

— Сам відаєш, — повторив уже впевненіше Сватоплук. І без видимого зв'язку докинув: — А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинців...

Гернот упіймав-таки його думку й завважив:

— Візьми на груди хрест — і не наричати-ймуть вас так.

— Прийняти на груди хрест і стати готами? — Сватоплук рішуче підвівся. — Парко мені. Піду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкі кроки втихли за дверима світлиці:

— Рече: на полк лугарів. Король змовчав.

— Пощо сидиш, брате? — нервово засміявся Гернот. — Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Він знову перейшов на рідну мову, й король зітхнув, бо ті слова стосувалися його безпосередньо.

— А... сестра? — проказав він.

— Сестра? Грима ще молода.

— Молода... — повторив король, і незрозуміле було, чи він погоджується, чи заперечує.

— Ти... віруєш у Змія Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.

— Не є то ніякий Змій Горянин, але валка купців-гречників.

— Хто рече? — сіпонувся король Гунтер.

— Хто? Всі речуть. І всі відають. І тільки ми з тобою мислимо якогось там Змія Горянина. Де б той Змій узявся тут, у полях? Він жиє в горах.

Се була вже нова, зовсім нова думка, й король почав обмірковувати її з усіх боків. Найгіршим було те, що сюди приплелася й Брунгільда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгільда й Гримільда. Й коли щось потрапило на язик двом жінкам, його вже не втримаєш у темному кутку.

— Речи Сікурдові, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, і ти побачиш, що лже Сікурд. Ти-с король — речи йому!