Крім Вишати, Гатило нікому не казав про своє нове одруження. По закінченні грецького походу він узяв собі в Галичі другу жону. Але Єрка лишилася там, на заході землі полянської, в городищі Знятині, яке князь галицький Острій дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й відтоді не бачив її. Спершу думав привчити до тієї думки й себе, й свою першу, Русану, й усіх киян, але той крок Великого князя в стольному городі сприйняли дуже спокійно, з Русаною його стосунки не погіршали й не покращали, бо ніколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужість призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та він і не покладав на нього чогось іншого, особливого. В сорок сім років можа більше цікавлять справи державні та ратні, аніж ті, якими опікується вічно молода Лада. Великий князь передусім є Великим князем, решта все саме собою відходить убік. Так воно й мусить бути, так міркував Богдан і тоді, коли слав сватів до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькі спогади й усе інше, що з ними пов'язане.

Місяця листопада

Свати прибули в Бургундію, коли почалось нудне осіннє дощів'я, дерева скинули з себе яскраві шати, й почорніли, й притихли, чекаючи холодів. Повновода навіть у сьому місці, каламутна від осінніх вод, річка Райна повільно несла свої хвилі кудись у ті краї, де ще ніколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна — це ж і є райська, в раю ж ніхто ніколи не бував, і сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю річку, адже ж Райн — і є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».

Увесь сватівський поїзд був схожий на караван гостей-купців. їх дорогою й брали за торговців, і часом доводилося просто вибріхуватись або й утікати від настирливих моравців, і лужицьких сербів, й інших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можі витягали меч, та й самі свати бралися до оружжя, бо ліси й гори тут клекотіли від татей та різного непевного люду. Й тепер Адаміс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Після пригоди, яка сталася в стольному городі Києвому й до якої було втягнено й його, Адаміс мовби зістарився десятьма роками, й усе, що бачив і що чув, здавалося йому тепер не таким простим і зрозумілим, як здається на перший погляд. В усьому він убачав прихований зміст і намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите від простого ока за облудою слів і машкарою щирих усмішок.

Головний сват, небіж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночі, йому ж кортіло якомога швидше прибути до городу, що здіймавсь на високому лівому березі.

Адаміса не дивувала та нетерплячка, бо молодість завжди квапиться, хоч і не завжди знає куди. Більше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грекові. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом і палахкими чорними очима. Відколи Богдан Гатило викупив Адаміса в Судка, минуло півтора десятка літ, а старий сивий болярин і досі поводиться з ним, наче зі своїм робом, хоч Адаміс давно вже вільна людина, та й влади має більше за сього чоловіка. Протягом усього місяця їхньої дороги Судко тільки зо п'ять разів і обізвався до Адаміса, й сі слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досі каша кипить?»

Адаміс міг би повторити всі ті слова, бо їх було зовсім не багато. Зате Судко надзвичайно балакучій із Остоєм, бо то не лише син Володарів, а й небіж caмого Гатила. Се й дивувало Адаміса. Та він не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останній рік він навчився й дивуватися людям, і дарувати їм їхні дрібні провини...

Коні, змерзлі на холодній мряці, форкали й тріпали головами, загорнені в руді вовняні корзна можі теж із нетерпінням чекали переправи. Сьогодні обідали на поході, не спиняючись, аби встигнути завидна до місця, й од надмірного напруження сили людські були на межі.

— Пливуть, — нарешті озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. — Дві лодді й пліт по собі тягнуть. Усі сядемо, княжичу, — звертався він тільки до Остоя.

— Чи дадуть оті кляті готи хоч по дзбину меду? — озвався котрийсь між, а другий поправив його:

— Не готи вони, лиш такі самі, як і ми.

— Та відаю, — протяг перший. — Але ж віра їхня готська.

— А меду не варять, лиш брагу та пиво, — не став заперечувати другий, однак і погоджуватися не хотілось, бо коли людині холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дідьки попід peбpа штрикати.

За півгодини човни притягли пліт, нарочиті сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних і верхових, поставали й самі, й ті, що були в човні, десятеро небалакучих можів, потягли плота на той бік. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, і веслувальники попопріли, поки нарешті причалили під високою рудою кручею.

— Стежка — гора! — показав їм дорогу один з веслярів коверканою русинською мовою, й мандрівники знову посідали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дісталися його вже перед самісіньким смерком...

Гримільда сиділа в невеликій світлиці й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина — брат уже не цікавився нею років півтора чи й два, відколи поселив її в сьому сільці на добрий день дороги від городу стольного.

— Чого ради? — сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мілада, лужичанка, яку при дворі звали на готський кшталт Мільда.

— Нє вєм, нє вєм, жупаніце... — зацокотіла вона своєю рідною мовою, бо в Брунгільдиному хоромі лужицька була заборонена.