— Вишату сюди. — Потому примовчав і додав: — Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сів до столу, де сутулився жупан Градимир і його два молодші товариші. Й коли завітали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пізньої ночі...

Вже майже два роки Гатило був на якомусь піднесенні. Кремезні, трохи зсутулені плечі його розпросталися, хода стала пружніша, й навіть сивини в оселедцеві, що в'юнився з тім'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навіть і того, що вона живе, ходить і дихає, що вона є на світі. Гримільда, яку він і всі в Києвому городі називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жінку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сіяв у серцях жах, виявився м'яким і згідливим. Се спершу здивувало молоду жінку, й вона не вірила своїм очам. Тоді зрозуміла, що Гатило ставав таким тільки коло неї, що Гримільда потрібна сій могутній і всевладній, а по суті самотній людині, що в неї князь шукає не просто жону, а істоту, яка б дала йому спочинок і забуття від непосильних турбот і щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавілу душу й розтопило так, що вона й сама не помітила, коли те сталося.

Гримільда могла б уважати себе щасливою. По першому ж році вона подарувала Гатилові княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби відчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим більше, що й почувалася тут краще, ніж будь-де: в убогому теремці своєї нещасної матері, котра, не знати з яких причин, так дивно закінчила життя, чи в повному непевних тіней і нещирих людей хоромі брата Гана-Гунтера, котрий у власному королівстві озирався, перш ніж сказати слово рідній сестрі рідною мовою. Останні ж кілька років Гримільда взагалі боялася згадувати, бо то були роки жахів і привидів.

Гримільда сиділа на широкому ліжку в малій світлиці роздягнена до сорочки, сиділа, звісивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплітала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у різний час і щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тільки чекала сієї миті. Але Гримільда не лягла навіть тоді, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жінку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й він спитав:

— Чи добре чується мій син Яролюб?

— Нівроку, — відповіла княгиня.

— То що ж стало?

— Ніц...

Ніц — то таки нічого, але щось та мало трапитись, і Богдан заходився пригадувати, як минув сьогодні день. Домажирич Адаміс пообіді казав, що старійша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись він уже попереджав її — Русана була присмирніла. Тепер же знову розпустила язика й навіть погрожувала Гримі, й се могла бути правда, грек не став би брехати.

Так і не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках і заснув, бо в князевій голові були не тільки жоночі которання, а вся земля Руська — півсвіту. Та вранці, несподівано для всіх, він наказав старійшій жоні своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возів, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велів одвезти її в свій городець Вишгород.

Гримільда стала повновладною господинею в цілому великокняжому дворі, ввечері, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозуміле холодною й неприступною.

Гатило не міг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримільда кілька разів замикалась у собі, й тоді очі її переставали бачити, вуха не чули нічого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потім усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавішою.

Богдан спробував сам здогадатися, в чім причина, але марно. Сього разу він усе накинув старійшій жоні, та, виявилось, не вгадав.

Так спливали дні за днями, надійшли й прошуміли Колядні свята з їхнім співом та галасом, у хоромі й досі жив сол великого жупана західнього Градимир, і Богдан ще не відпускав його з вістями додому. Коли він скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово — мов горобець. Належало все зважити й вирішити, належало дочекатись відповіді й од конунга Теодоріка. Голова йшла обертом, і Гримільдина поведінка не давала йому зосередитися й відпочити навіть у власному ліжку.

— Послав я-м слів до братів твоїх, — сказав у середу ввечері Гатило, коли Гримільда, потроху збувшись отієї незрозумілої замкнутості, розповідала йому про малого Яролюба, який зробив сьогодні свій перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою відмахнулася:

— Нє!..

Тоді винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова — ні про сина, ні про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:

— Пощо єси зла така до братів своїх? Вона відповіла не зразу, коли ж і мовила, то наче позиченим голосом:

— Бо не дали по мені.

Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срібла, й іншого добра повні скитниці й що не Треба йому ніякого приданого, та жона більше не обзивалася.

Се тривало теж кілька день, і Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримільда мовби втрачала розум, коли він згадував при ній за її рідних братів.

Гримільда теж знала, про що він здогадується, й нічого не могла вдіяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах і десь аж ніби в голові, під черепом, лунали тягучкі слова: «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...»