– Пане бурґомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?

– М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.

– А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?

Бурґомістр замислився.

– Може, з десяток.

– О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! – патетично виголосив я. – Спитайте мене, за що!

– За що? – слухняно спитав пан бурґомістр.

– За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.

– Це правда? – звернувся він до лікарів.

– Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, – виголосив головний лікар.

– Браво! – захоплено вигукнув бурґомістр. – Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?

– Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.

Пан бурґомістр уважно подивився на мене.

– Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

– Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

– І чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

– Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар’ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

– Панове! – звернувся бурґомістр до лікарів. – Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!

І потиснув мені руку.

Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.

Після цього пан бурґомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар’ятів і сказав ще раз:

– Панове! – Так до нас ще ніхто не звертався. – Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! – таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов’язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.

Оця промова дещо ошелешила лікарів.

– Знаєте, пане бурґомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

– А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бурґомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.

Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

– Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, як її оздобити.

– Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам’ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…

– Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб’є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.

– Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може Марка Вовчка?

– Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.

– Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, – сказав я.

– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо інакше не буде сюди пасувати.

Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи політик.

– Мені здається, що таких дуже багато, і можна сміливо замовляти цілу галерею, – сказав головний.