–  Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!

Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав i дивився, не одводячи од нього очей i мов трохи всмiхаючися глузливо. Зiньковi ставало якось нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.

"А, бач!
– думав собi, радiючи, слiдчий.- Уже йму нiяково стає вiд мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!"

–  Так!
– промовив вiн уголос, як Зiнько доказав своє.- А тепер ось що скажи: чи до цiєї ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?

Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився i вiдказав iзгорда:

–  Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до неї не ходив.

–  Справдi?
– глузливо запитав слiдчий.- А ось зараз 'її приведуть, то ми i в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобi щось вичитаю.

I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того, що казали свiдки:

–  Терентiй Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловiк iз жiнкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорiй Копаниця - те саме… Захарiй Забiгайко бачив не раз, як ти вночi йшов од її хати… Єфрем Рябченко - що бачив вас i пiймав на вчинку на луцi в вербах… Уляна Петренкова - що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?

–  Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!

–  Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!

Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:

–  Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!

Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що той нiяк не доймає йому вiри i не знати, нащо питається не про дiло, а про Ївгу, але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн тiльки широко глянув i промовив:

–  Як?

–  Хiба ти не чуєш?
– удаючи гострого голоса, щоб уразити тим "злочинця", казав молоденький слiдчий.-Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорiя Момота? Сам чи вдвох iз його жiнкою?

Тiльки тепер Зiнько цiлком зрозумiв, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та вiн одмовив поважно:

–  Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.

–  А хто ж це зробив?

–  Не знаю.

–  Так я ж знаю!
– скрикнув слiдчий, устаючи.- Знаю i кажу тобi: ти!

I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й показав на його пальцем:

–  Ти вбив його, i я тобi розкажу - як. Ти прийшов уночi до його жiнки, думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох iз Ївгою Момотовою? Ну, кажи - як? Сам чи з нею? Ну!

Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:

–  Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте винного деiнде.

–  Добре! Ми знаємо, де шукати,- промовив глузливо слiдчий.- Урядник! Арештувати його i вiдiслати в город!

Урядник пiдiйшов до Зiнька.

–  Ваше високоблагородiе!
– промовив Зiнько.- За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне дiло? Нiхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж грiх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..

–  О, язикатий, язикатий!
– сказав слiдчий.- Дарма: посидиш трошки в острозi - там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!

–  Люди добрi!
– озвався Зiнько,- свiдчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..

–  Ну, ну, йди, не розпатякуй!
– потяг його врядник iз свiтлицi за рукав.

Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.

Поки це робилось у волостi, Гаїнка вешталась собi по хазяйству i нiчого того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести,вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала: