Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.

–  Уже йдеш, дочко?

–  Iду, мамо.

Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.

–  Ти поснiдай, дочко!

–  _ Не хочу, мамо,- в душу не йде.

–  Дак вiзьми в город,- уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.

–  Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пiшла. Мати хотiла випровадити її аж за царину,- не звелiла, сама побiгла, бо самiй лишитися хотiлося.

Пiшла вулицею. Довгi перiї хат простягалися далеко i зникали в темрявi. Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали вниз на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, i двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далi третя… Поки однi ще дрiмали в останньому досвiтньому снi, iншi прокидалися вже, i кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Гаїнка переходила яснi смуги, поспiшаючись, то вступаючи в сяєво, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя боязкої надiї. По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi постатi. Село розбуркувалося, а Гаїнцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у городi, куди вела її непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.

Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було,- клалося на годину.

Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi - високе самотнє дерево.

"Це той дуб над ярком",- подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом - i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою - всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.

Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи - i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його - цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде - вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне - таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе - воно, як той туман, перед сонечком розвiється…

Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог,мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.

–  Острог?
– поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?

–  Я… нi… я…

–  А чого ж тобi туди треба?

–  Я… менi… треба менi…

Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.

–  Ну?
– питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

–  Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна!
– промовив мiщанин.- Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.

Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: "Еч захвойданки бiсовi!"

Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.

"Попитаю цього,- подумала.- Уже ж вiн знає, то, може, скаже".

Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:

–  Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.

–  А тобi нащо?

–  Чоловiк мiй там сидить…- промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

–  Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?

–  Нi за що…

–  Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив - та й нi за що! Шахраї проклятi!

Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.

–  Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!

Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.

"Боже мiй!
– думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв".

Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.

–  Здоровi були, панночко!

Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.