Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.

–  Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..

Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:

–  Здоровi були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.

–  Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.

–  Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…

Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:

–  Ну?

–  Адже це острог?

–  Ну?

–  Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…

–  Ну?

–  Пустiть мене побачити його!

–  Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.

–  А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!

Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:

–  Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?

–  Нi…

–  Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.

–  А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..

–  Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..

–  Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..

–  Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"

Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…

–  Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.

Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:

–  Сидiр Харченко!

Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:

–  До вашої милостi…

–  Чого тобi?

–  Менi чоловiка побачити.

–  Якого чоловiка?

–  Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:

–  Пiдожди!..

–  Знаєш що, молодице?
– сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!

–  Ой боже мiй!
– злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!

–  Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.

Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.

–  Що тобi?

Вона низько-низько вклонилася:

–  Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..

–  Не можна його бачити. Вона так i похолола.

–  Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.

–  Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..

–  Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi

–  Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..

–  I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…

Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.

–  Дочко! Дочко! Що тобi?
– злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?

–  Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…

–  А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…

А Гаїнка тiльки стогнала…

Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:

–  А що, Остапе, чути за твого зятя?

–  Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.