Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю витрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» – спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.

Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!»

Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стрижня – не те що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Усі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.

– Який білет, П’яточкін?

– Одинадцятий.

Запанувала незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.

Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ у цілій хаті.

– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» – і траснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

Тоді я пішов у рознос.

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (Пауза.) Директор міднобуківської середньої школи… (Плечі здригаються.) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (Плаче.)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі легітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.

Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить) і запам’ятав, а тепер пересвідчився в їх правдивості. Сидячи в затінку скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.