Зв’язковий трапився, на щастя, тямущий. Знаними лише йому пішниками хутко провів нашу чоту до приблизного місця висадки десанту. Ліс доволі величенький. Мусимо охопити обширну площу. Роззосереджую стрільців, інтервал між кожним метрів десять. Починаємо обережно прочісувати густий ліс. З верхівки горба опускаємося донизу. Я собі міркував, що диверсанти не дислокуватимуться біля села, а запхаються вглиб лісу. Так само, мабуть, розмірковував і досвідчений командир десантників. Тому вони замаскувалися під самісіньким селом. Там ми їх і виявили. Тихесенько взяли табір більшовиків у щільне кільце. Диверсанти відчули присутність повстанців надто пізно. Втікати вже було нікуди. На наш вогонь відповіли залпом, аж гори застогнали. Але молоді стрільці надійно були захищені від куль товстими стовбурами смерек. Однак, стрільця Калину все-таки поранило в шию. Я щадив необстріляних хлопців. Тому кільце навколо ворога стискали дуже обережно, проте невпинно. Коли перстень навколо більшовиків звузився, пропоную їм здатися. У відповідь на голову посипалося віття, збите автоматними й кулеметними чергами. Лунко бабахнули гранати.

Проте після запеклого півторагодинного бою пришельці все-таки здалися, діватися їм було нікуди. Склали зброю й збилися в гурт під сухою смерекою. Я перелічив живих. Сімнадцять вояків. Поміж диверсантів виявився один українець Микола, актор якогось київського театру. Гарний, стрункий хлопець із розумними очима. Ще був білорус, фельдшер. Командував розвідгрупою міцний чолов’яга в ранзі підполковника.

Полонених згодом відконвоювали в село Голови. Там ними заопікувалися працівники Служби безпеки. Українець і білорус, насильно мобілізовані до Червоної армії, тут таки в лісі зголосилися воювати в УПА. Обидва хлопці потрапили до сотні Криги. Десантники були обмундировані в добротні військові однострої, у кожного найновіша автоматична зброя. П’ять їхніх офіцерів мали бороди. Не знаю, чи більшовики готували їх таким чином для дій на терені УПА, а чи вони були червоними партизанами. Їхня подальша доля мені невідома. Своє завдання ми з курсантами виконали. Розбили й захопили більшовицький десант. Подальшу роботу проводила вже контррозвідка. У диверсантів розжилися добрими автоматами й пістолетами. Прихопили й кілька новісіньких ручних кулеметів. Воювали десантовані завзято й грамотно. Лише понісши великі втрати й вистрілявши всі набої, здалися. Проте й стрільці наші свій перший бій провели достойно. Не спасували перед професійними горлорізами. Віра в свою правоту добавляла сил. А ще рідна земля допомагала. Із захопленими диверсантами обійшлись по-лицарськи. Забандажували поранених. В селі всіх нагодували. Фельдшер-білорус надав необхідну допомогу пораненому Калині. Забігши наперед, скажу, що його привезли на коні до табору. Завдяки піклуванню друзів, Калина вижив. Свого часу він втік із Червоної армії. Якимось чином потрапив на вишкіл. Вояк з хлопця був хоч куди.

Окремо хочеться сказати про командира групи. Підполковник виглядав, та так воно й було, загартованим вояком. Поводив себе гідно, не проявляв жодних ознак страху. Зрештою, в диверсійній групі не виявилося жодного боягуза. Обходилися ми з ними, як солдат із солдатом. Поцікавився в підполковника метою «відвідин» нашого краю. Відповів сухо й лаконічно: «Прибули на розробку УПА». Що малося на оці під словом «розробка», я не допитувався, то вже не мій клопіт. Тому дав офіцерові спокій, втім, і так усе зрозуміло, прибули вони до нас у Карпати не з калачами. Диверсантів передали повстанським контррозвідникам. Самі поспішили, щоб втрапити до табору за днини. Червонясте сонце закочувалося за колиби, коли втомлені стрільці входили до табору.

Не встигли поміж стрільців трохи влягтися пристрасті від першого успішного бою з більшовицьким десантом, як молодих курсантів уже чекало наступне бойове випробування. Розвідка донесла: в нашому напрямку рухається великий відділ гітлерівців. Вони зривають за собою всі мости, грабують селян. Мусимо гідно зустріти «гостей». Часу на підготовку операції було достатньо. А тут ще й повернулася з теренів одна чота сотні Криги. Командир наказує мені організувати засідку на німців і розбити їх.

Місце для засідки вибираємо кілометрів за тридцять від вишкільного табору, на південний схід від гори Біла Кобила. Дислокація наша дуже вигідна. Кожен повстанець — стріляюча фортеця. Підпускаємо обтяжену награбованим добром німецьку колону якомога ближче, а тоді… Наче предковічні гори обрушилися на голови захланних наїзників. Повстанські залпи десятками косили німецьких вояків, багато з яких навіки залишилися в українських Карпатах. Решта пожбурляли зброю й поздіймали догори руки. Були й проворніші, що зуміли тихцем без зброї дременути вниз. Ніхто їх не збирався переслідувати. Трофеї повстанці здобули того дня багатющі. Окрім величезної кількості стрілецької автоматичної зброї й набоїв, захопили кілька вантажівок із мінами й вибухівкою. Справжнім подарунком для стрільців виявилася одна з машин, кузов якої був запакований ящиками з новісінькими добротними німецькими черевиками. Взуття повстанці мусили цінити особливо. У горах воно швидко зношувалося, а босоніж не повоюєш. Знайшлося й чимало харчів, одежі. Трофеї стрільці забрали до табору, частину мін заховали неподалік в лісі. Обладнали для цього імпровізовані криївки-магазини. Мін у німців відбили величезну кількість. Кожна важила кілограмів шість. Такий собі величенький металевий таріль з ручкою. Роззброєних німців відпустили на всі чотири боки. Не тягатися ж з ними горами. Беззубий вовк, до того ж ще й добряче відлупцьований, не страшний. Деякі стрільці «помінялися» з німецькими солдатами мундирами й взувачкою. Вбитих німців похоронили побіля дороги.

На вишкільний табір, що розташовувався поміж Буковиною й Галичиною, сунула більшовицька навала.

Важкий і затяжний бій зав’язався на полонині Плев’є. Три доби відбивали пов-станці шалені атаки червоних. Численний відділ більшовиків оточив наше становище зусібіч. Після кількох напористих атак стало зрозуміло, що справу маємо з неабиякими вояками. Поведінка солдатів засвідчувала, що повоювали вони не один рік. На смертельному бойовиську почувалися, як на хлібному полі. Тільки жниво у них криваве. Я оцінив вміння чужих солдатів воювати. Противник вельми достойний. Підрятовувало нас те, що стрільці вже були добре вишколені й обстріляні. Та й диспозиція в нас була вигідна для оборони. Стрільці зброю мали добру, набоїв вистачало. Окрім трьох буковинських сотень, у бою брала участь і сотня Палія з галицького боку, що саме поверталась з якогось далекого рейду.

Воювали обидві сторони завзято. Боєм керував курінний Крига. Мені дісталася чота Дорошенка. Він чомусь поводив себе не дуже впевнено, тому Крига й доручив команду над його стрільцями мені. Курсанти довели своє право називатися вояками УПА. В запеклому бою супроти обстріляних, звиклих до крові й смертей солдатів, жоден стрілець не оглянувся назад. Червоноармійці також трималися стійко, не те що енкаведисти, які, «геройствували» воюючи десятеро проти одного. В ході бою неодноразово спливала в голові думка, що, можливо, проти нас воюють і червоноармійці-українці. Більшовицькі комісари були мастаками стравлювати поміж собою земляків. Але закони війни безжалісні й жорстокі, не вб’єш ти, уб’ють тебе. Ніхто з нас не мав права бодай на хвилинну слабкість, мусилося стояти на смерть. Тим паче, що з боку нападників до наших вух долітало п’яне російське матюччя. Аж смородом віддавало від нього в зелених горах.

Кремлівські верховоди не шкодували «гвардійських ста грамів» для солдатів, яких гнали на непотрібну нікому смерть. І сьогодні не знаю, хто воював проти нас. Який відділ?

Куля скосила повстанського кулеметника. Молодий стрілець лежав, облитий кров’ю. Кілька разів намагався повзти до своїх, але то йому не вдавалося. До нього підібралася по-пластунськи тоненька, як стеблина, дівчина-санітарка. Якось закинула пораненого собі на спину, щоб відтягти в безпечне місце. Трохи піднялася, бо хлопець був надто важкий для неї. Довга черга з кулемета кинула обох під великий камінь. Валун враз закривавів на тлі зелених смерічок. Загинули обоє. Ми втратили тоді дванадцять стрільців. Підраховувати втрати більшовиків ніхто не збирався, не до того тоді було. Широка полонина густо вкрита трупами солдатів. За що вони гинули, в ім’я чого? Більшовицькі командири гнали, мов на бойню, нові й нові підвідділи. Робилося моторошно від величезної кількості трупів. На третю добу безперервних боїв повстанські командири зійшлися на думці, що мусимо прориватись — стрільці виснажені, набої закінчуються.

Повстанські сотні сконцентрувалися в одному місці. Стрільці, мов зведений курок. Команда курінного — і відчайдушний кидок на більшовицькі позиції. Шквал вогню. Крики, лемент, рукопашна січа… І ось вороже кільце розірвано.

Висотані боями, заморені безсонням, зголоджені стрільці не давали себе підганяти. Відступ сотням забезпечувала кулеметним вогнем одна чота. Опісля, коли закінчувалися набої, її змінювала інша. Відтак у бій вступала наступна… Сотні організовано відірвалися від розлюченого жертвами й невдачею противника.