Місце для засідки вибрали вигідне, стрільці зачаїлися на своїх становищах. Терпляче прочекали ніч і до полудня наступного дня. Холод давався знати, але ватри не розпалювали, зігрівали себе надією. Нарешті гудуть машини, два студебекери і панцирка. З вантажівками стрільці впоралися швидко. За якусь годину на гірській дорозі залишилися скелети машин і трупи більшовиків. Проте панцирка безугавно поливала повстанців вогнем із кулемета. Наші ж кулі відлітають від броні, мов горох, тільки іскри пирскають навсебіч. Все-таки стрільці щось у ній пошкодили, бо з місця не рушала. Башта крутилася на всі боки і посипала повстанців градом куль. Набоїв більшовики не шкодували, либонь, мали вдосталь. У нас загинув Меч — Степан Бодруг із Вижнього Березова.

Підібратися до броньованого чудовиська вдень — значить, загубити ще кількох стрільців. Вирішуємо чекати ночі. І ось вечорові сутінки накрили гори. Нижче за течією через Черемош перекинута висока лавка, перебираємося по ній на протилежний берег. Стрільці потихо підлізли під панцирку. Гупаємо кольбами в броньовані стінки. Мовчання. Кричимо: «Вилазьте! Здавайтеся!» Жодної відповіді. Напригинці обходжу машину довкола. Стоїть над самим обривом на дерев’яній кашиці, якою укріплювали береги бурхливої річки. Спробувати перекинути? Стрільці дружно взялися за один бік бронемашини. «Гей-руп!». Тільки кавкнуло. Вода під кашицею глибока.

Повечеряли в недалекому хутірці. Місяць з вершечка найвищої смереки освітлював чоті дорогу до Буркута. Там повстанські сотні зводили бої з більшовиками, і ми поспішали на поміч друзям.

Сотня Дорошенка входила до складу куреня «Перемога», яким командував Степовий. Командиром сотні Дорошенко пробув кілька місяців. На початку 1945-го він здався більшовицькій владі, у Жаб’єму, звідки родом, повидавав багато людей. Тому підпільники засудили зрадника до кари смерті, вирок було виконано.

До куреня «Перемога» входила й сотня Хмари — Дмитра Білінчука. З ним ми запізналися ще сорок третього року. Хмара прибув до табору Липея перед останнім наступом німців на пристанище повстанців. З собою привів з десяток озброєних молодців. Після передислокації куреня Липея в Чорний ліс Хмара повернувся в рідну Жаб’ївщину, там зібрав сотню. Отоді я й почув про славного сотенного.

Родину Білінчуків — батька, маму, сестру і брата — перші совіти вивезли до Сибіру. Втекти вдалося лише Дмитрові. Отож партизанив ще від сорокового року. Перші совіти, німці, мадяри, румуни, другі совіти… З усіма воював мужній і відважний одчайдух Дмитро з-під Кринти, бо народився й виріс на Кринті під Маґурою. Бог щедро нагородив леґіня вродою і розумом. Умів швидко зорієнтуватись в складній ситуації і з честю виходив з будь-якої скрути. 1943 року гірського месника захопили в хаті німці. Дмитро застрелив коменданта поліції, кількох солдатів і вирвався з оточеної хати. Білінчук «опришкував» на Жаб’ївщині й Косівщині. Повітовим провідником ОУН на той час був Курява — Василь Федюк з Кийданча біля Коломиї. Їхні стежки-дороги нерідко схрещувалися, під впливом розважливого провідника Дмитро став справжнім українським революціонером.

Молодший брат Василь зумів якимось дивом утекти з далеких сибірів. Наприкінці сорок четвертого втікач об’явився в Карпатах. Псевдо йому дали Сибіряк. Василя я побачив уперше сорок шостого. Міцнішого леґіня, мабуть, не було в Карпатах від часів Олекси Довбуша. З вісімнадцятикілограмового ручного кулемета стріляв, як з легенького кріса. Скоростріла й набої носив собі сам, обходився без амуніційного. Мало того, окрім кулемета й наплечника з набоями, завдавав собі на плече важкенний мішок з продуктами. При цьому крокував так, наче йшов голіруч.

У Жаб’єму народився чотовий сотні Ґонти Заведія. Хлопець танцював в ансамблі Чупірчука, відомого балетмейстера. Ансамбль усім складом зголосився до Палієвої сотні, яку згодом перебрав Ґонта. Заведія виправдовував своє псевдо. Мов заведений, танцював з колегами для стрільців і селян. Невисокий, чорнявий, неймо-вірно рухливий танцюрист своїми невтомністю й кмітливістю зажив великої популярності серед повстанців. Після розпаду сотні Заведія перейшов у теренову cітку, а загинув з друзями геройською смертю 1955 року.

Заведія свого часу розповів цікаву історію. Брати Білінчуки якось погиркались поміж собою. Дмитро, на правах старшого, хляснув Василя по щоці. Далі між ними відбулася така розмова.

— Дми’! Ти б’єш? — Василь.

— А ти що собі думав! — старший брат.

— Ти знаєш, Дмитре, якби я був такий, як ти, то я б з тобою поступив інакше. — По цих словах схопив старшого брата могутньою п’ятірнею за перехрещені на грудях паски і підніс на витягнуту руку. — Але я не такий дурень, як ти, — і легенько поставив Дмитра на землю, не завдавши шкоди.

Василеві повстанські кравці пошили мундир із сукна захисного кольору. Бо жоден із готових на велетня не натягувався. Чоботи носив також відповідні — сорок сьомого розміру.

У п’ятдесятих роках зрадник Кіров масово здавав москалям повстанців. Не обминула лиха доля й братів Білінчуків. Більшовики панічно боялися нелюдської Василевої сили, тому живим його брати не відважились, посікли кулеметними чергами із засідки. Навіть до мертвого довго боялися наближатись. Трапилася ця трагічна подія 1952 року. Хмару вороги захопили живим і розстріляли 1953-го.