Різдво сорок п’ятого курінь Лісового святкував у гостинній Білоберезці, що на березі швидкоплинного Черемошу.

Через довгих п’ятдесят років я зустрів у Кутах жінку, яка дівчиною брала участь в організації святкування Різдва Христового в Білоберезці. Гостював саме в Андрія Стефуранчиного, з яким запізнався свого часу в дванадцятій камері станіславської в’язниці. Андріїв брат Петро — відомий діяч ОУН, у повоєнні роки провадив велику політичну роботу в Франції. Андрій вивчився на агронома, був добрим спортсменом-марафонцем. З «дванадцятки» агроном-марафонець потрапив простісінько до студеного Сибіру. Одним із співкамерників наших був Михайло Мамчук. Через Михайла й запросив мене Андрій у гості. В його хаті й упізнала мене колишня молода підпільниця.

Організований надрайонним проводом Косівщини Святвечір у Білоберезці був дуже врочистий, по-справжньому святковий. Привітати стрільців прибули керівники теренової організації ОУН. За святковим столом всілася добра компанія: надрайонний провідник, здається Курява, надрайонний провідник УЧХ Тамара з Кутів. Загинула через два роки. Подруга Хмара — висока, струнка чорнобривка. А також дівчина, яка призналася до мене через піввіку у Кутах. Наш курінь репрезен-тували Лісовий, Мороз, Ґонта, Лобода і я.

Білоберезка витяглася вздовж невисокого берега Черемошу. Проте кілька хат розкидано по довколишніх горбах. Саме в одній із таких віддалених хат ми й зібралися для святкування. Поки командири й стрільці вечеряли, озброєні стійкові пильно охороняли село. Вони часто змінювалися, тому всі стрільці мали змогу посмакувати святвечірніми стравами, понасолоджуватись, бодай коротко, домашнім затишком. В УПА панував суворий порядок стосовно безпеки. Стійкового біля хати виставляли навіть тоді, коли в село приходили вдвох. Один залишався на чатах, другий заходив до хати.

Вечеря тривала близько двох годин. Часи були непевні, не для тривалих посиденьок за святковим столом. Спиртного ніхто й не нюхав. Слово мали надрайонний провідник, Хмара, Лісовий. Колядували багато й задушевно. Східняки Лісовий і Ґонта перейняли від стрільців чимало галицьких колядок. Різдвяні свята сорок п’ятого провели за святковими столами і з колядою. Більшовики в село не потикалися. Дві повстанські сотні становили грізну силу й служили пострахом для енкаведистів. Цілу ніч зачудовані гори слухали повстанські колядки.

Відразу по Різдві курінь відійшов на Космач. Стрільці крокували свіжі й бадьорі. Дійшли до Шепота. Розвідка доповіла, що з Жаб’єго рухається великий прикордонний відділ. Стрільці замаскувалися на окраїні лісу, звідти спостерігали, як більшовики заходили в село.

Солдатів було понад триста. Більшовицький відділ ламав усі плани. Командири мали намір заквартирувати в Шепоті, дати стрільцям змогу перепочити, щоб набратися сил для нелегкого маршу засніженими Карпатами. Та що вдієш? Повстанські сотні зачаїлися в чагарниках побіля села. Стрільці ловили дрижаків цілий день. Тим часом курінний і сотенні командири ухвалили заатакувати москалів у селі. Вночі повстанці потихеньку оточили більшовиків. Сил вистачало, бо дорогою до наших двох сотень долучилася Спартанова.

Спартан — Михайло Москалюк особистістю був неординарною. Народився й виріс в Іванівцях, що між Коломиєю і Надвірною. Дуже впливовий і авторитетний серед повстанців. Стрільці хилилися до сотенного, мов до батька. Твердість і жорсткість якимось дивовижним чином поєднювалися в ньому з добротою і чуйністю. Військову справу знав так, наче успадкував її від діда-прадіда. Відмінний тактик. У спілкуванні впадали у вічі його ерудованість і душевність. Спартан постійно самовдосконалювався. Десь у бою втратив око, отож мав скляне. Проте читав так багато, немов був триокий. Захисного кольору мундир, перешитий з німецької уніформи, підкреслював високий зріст і струнку поставу. Рішучий і надзвичайно сміливий, Спартан дуже дорожив стрільцями, ніколи намарне не ризикував ними. Поруч із сотенним повсякчасно перебував Юрчик, мав десь два-надцять років.

Про славного сотенного і своє нетривале перебування в його сотні написав відомий поет Дмитро Павличко.