Аж 1993 року, через сорок років після загибелі Лебедя з дружиною і Цвіркуном, я дізнався, що Дарина — Марія Романюк із Турки на Коломийщині, а Кіт — Дмитро Матійчук з Косова. Його брат Микола — Сегіда був у боївці СБ Херсона. Дарина з Котом загинули восени 1952 року в криївці в урочищі «Млаки» біля Шешор. Сьогодні на місці їхньої загибелі височіє пам’ятний хрест.

З початком осені п’ятдесят першого мене, вже як досвідченого друкаря-машиніста, перевели в Косівський надрайонний організаційний осередок.

Я тепло попрощався зі своїми бойовими друзями і наставниками, як пізніше виявилося, назавжди.

Весна п’ятдесят другого видалася ранньою і теплою. Карпати якось враз звільнилися від глибоких снігів і повнилися передзвоном талих вод. Гірські села все ще струпилися більшовицькими залогами. Підпільники налагоджували зв’язки з групами, які зимували в інших місцях. Окружний провідник Буковини поручник Недобитий прислав зв’язкового з повідомленням, що має відбутися зустріч з представником окружного проводу Коломийщини. На зустріч прийшли наша група на чолі з Ненаситцем і група Недобитого. У лісі біля Бабина посеред дня зустрілися з окружним провідником СБ Кіровим — невисокого зросту, худорлявим, у стандартній старшинській формі, з автоматом ППШ і двома гранатами на поясі. Супроводжував високопоставленого есбіста незнайомий стрілець. На призначене місце ми прийшли ще вночі. Намету не ставили, бо погода стояла чудова. Дочекалися зустрічі з Кіровим і пробули в лісі разом з ним цілий день. Розмови з окружним провідником СБ вели окремо Недобитий, Ненаситець, ще кілька повстанців. Гуртом снідали й обідали. Не знаю про що розмовляли провідники, але для всіх Кіров дав інформацію, що МГБ укоренило в лави повстанців провокатора-зрадника, котрий викликає керівників підпільних груп на зв’язки і здає їх чекістам. Робить це дуже хитро й професіонально, тому про зрадника треба повідомити всі підпільні групи. Тут же написав на аркуші паперу рядків з двадцять «комунікату» і дає завдання моєму провідникові Ненаситцю документ негайно надрукувати, розмножити й розіслати по всіх можливих зв’язках. Наша друкарська машинка зберігалася в старій зимовій криївці, що в двох кілометрах від місця зустрічі. Поспішаємо з Ненаситцем туди. Стіни й стеля покинутої криївки встигли вже добряче зацвісти, покрилися зеленою пліснявкою, вентиляція була нікудишня. Давненько ми її не провідували. Ненаситець аж зімлів, побувши якийсь час під землею. Черкаємо сірником, а він гасне. Через брак кисню і лампа не горітиме, тому друкувати неможливо.

Криївка — плід індивідуально-групового мистецтва. Керував спорудженням провідник, керівник групи. Якщо група-боївка складалася з молодих і дужих хлопців, то захисток будувався далеко в горах, в недоступних для ворога місцях. Він не потребував ретельного маскування. Одна з наших зимових криївок під Чорногорою була лише наполовину в землі, її незмінно охороняли недремні стійкові. На випадок облави надія була на вірну зброю й прудкі ноги. Якщо криївка споруджувалася для осередку пропаганди чи загальноорганізаційна, де були жінки й старші чоловіки, то мусила знаходитись неподалік села. Ставка в цьому випадку робилася на мистецтво маскування. Потайник у Бабині облаштували в ліску. Село має дванадцять присілків. Посеред села височіють дві порослі лісом гори. На одній з них повстанці облюбували бук, що стримів до неба п’ятьма стовбурами. Центральний, найтовстіший стовбур зламався й почав прогнивати. Станичний Бомба видовбав його аж до низу і триметровий порожнистий стовбур служив за оригінальний вхід до криївки, яку викопали під буком. Дупло було вузькувате, тому легко пролазив у нього тільки я. Кремезніші хлопці мусили скидати з себе портупеї, зброю і впихатися з піднятими догори руками. Понад криївку проходила огорожа з колючого дроту, для якої наш бук служив одним із стовпів. Хитромудрий станичний добавив ще кілька дротин, добряче нашпанував їх між стовпцями, і підвісна дорога для мешканців криївки була готова. Стаєш на другу знизу дротину, руками тримаєшся за верхню й пішов собі боком сто п’ятдесят метрів від дороги до криївки. Сніг під огорожею незайманий впродовж всієї зими, нікому і в голову не прийде, що під буком — повстанська схованка. Тим більше, що залазили ми дуже акуратно, жодної коринки не зірвали на букові. Спали ми в підземному нашому пристанівку на двоярусних нарах: з одного боку двоє, з другого — троє, один лягав у проході, що закривався на ніч. Було трохи тіснувато. Мала криївка й інший суттєвий недолік — не було в ній води, бо знаходилася на горбі. Тому ми з осені запасалися водою, кілька бочок якої вистачало на півтора місяця. Криївка була добротно обшита зусібіч дошками. В одній й тій же криївці з причини безпеки не дозволялося зимувати двічі, окрім випадків, коли на зимівлю йшли минулорічною групою. У «бабинській» криївці ми зимували двічі поспіль, хоча з нами не було наступної зими наддніпрянця Миколи з дружиною. Але станичний Бомба поручився за подружжя підпільників. Криївка наша простояла багато років, і відкрилася людям аж наприкінці вісімдесятих, коли впало дерево.

Ми з Ненаситцем повернулися на місце постою і доповіли про все Кірову. Друкувати в лісі було ризиковано, бо машинка голосно клацає. Кіров наказує видрукувати «комунікат» вночі, коли повітря в криївці посвіжішає. Так ми й вчинили, але вже зі станичним Бомбою. Вранці ми знову зустрілися з Кіровим, який ночував у Недобитого. Через кілька днів енкаведисти розгромили криївку провідника Буковини.

На місці зустрічі повним складом ми побули ще кілька годин. Кіров забрав усі видрукувані мною папери. Перед тим, як відійти зі своїм мовчазним стрільцем, вкотре закликав присутніх стерегтися й користуватися тільки старими відпрацьованими зв’язками.

Через два дні наші групи розділилися й розійшлися. Мені випало йти з кущовим Кригою і його стрільцем Мироном. Впродовж майже двох місяців ми оперували тереном побіля Шешорів, Брусторів, Яворова, Соколівки, Бабина, Рожнева. За межі Косівського району ні разу не виходили. Довкола нишпорили більшовицькі загони, налітали з облавами на села, прочісували ліси. Але ми мали надійні зв’язки, попутники мої були із Соколівки і терен знали, як власну хату. За зиму я виріс із форми, тому замість військового френча носив спортивну вітрівку, яка не дуже пасувала до військових штанів і петлюрівки.

Куди подався Кіров з дивакуватим стрільцем, ніхто із нас не знав, не відали ми і його зв’язків, місця постою. Аж десь усередині травня окружний есбіст викликає Кригу і Мирона до себе і повідомляє про весняну відправу. Збірки-відправи підпільників відбувалися щовесни й щоосені. Вони проходили зверху донизу — спершу окружна, відтак надрайонна, опісля районна… На окружну відправу викликалися лише високі провідники, не нижче надрайонного.

Згодом уточнили, що відправи як такої не буде, натомість відбудеться зустріч з представником крайового проводу. Про місце і час зустрічі знали лише провідники. Знову посходилися докупи розрізнені групи повстанців, 23 травня вирушили до місця призначення. Дорогою провідник повідомив, що зустріч відбудеться в шешорських лісах, які я знав добре таки.

У лісі провідник уточнив, що зустріч відбудеться на березі озера Лебедин 25 травня о дев’ятій годині вечора. Порядок в підпіллі існував такий, що на зустріч приходилося завчасу, але зупинялися за кілька кілометрів від умовленого місця, щоби обсервувати терен. Ми посиділи у весняному лісі зо три години. Тиша й краса довкола просто казкові, не вірилося навіть, що десь може чигати смертельна небезпека. З першими вечоровими сутінками почали підходити буковим лісом ближче до озерця. Метрів за триста залягли з наготовленою зброєю. Ліс німував собі мирно. Наш провідник підійшов до визначеного місця, з певним інтервалом стукнув палицею по стовбуру смереки. В короткому часі на умовний сигнал з лісу вийшов на полянку чоловік. У скупому місячному сяйві я впізнав у пришельцеві Кірова, бо знав його вельми добре. Усе гаразд. Провідники привіталися. На сигнал Ненаситця підходимо до окружного провідника СБ, вітаємось. Кіров веде нас вглиб лісу на старий, порослий кущами зруб. Там уже чекають шість озброєних чоловіків. Жодного з них я не знаю. Ненаситець зголошує згідно статуту окружному проповідникові СБ прибуття групи. Після офіційної частини вітаємося з незнайомцями. До нашої групи входили Крига — кущовий провідник, Мирон — стрілець його боївки, Лис — стрілець іншої боївки, Орися — моя мама і я — Жук. Командував групою надрайонний господарчий Ненаситець.

Події розгорталися стрімко, не було змоги навіть перекинутися словом-другим із друзями. Встиг лише поцікавитися у Мирона, чи знає когось із людей, що зустріли нас. Той мовчки крутнув заперечливо головою. Вискочив на величезного каменя на полянці й нервово притоптує ногою в чоботі. Щось, либонь, відчував неладне. Таким він і залишився в моїй пам’яті. Незнайомці стоять собі півколом, і ніщо в їхній поведінці підозри не викликає. Зодягнені, як ми, озброєні автоматами, пістолетами, гранатами… Тим часом Кіров офіційним тоном повідомляє, що неподалік на постої представник крайового проводу, який розмовлятиме з нами. Насамперед підуть друг Ненаситець і подруга Орися. В супроводі Кірова і двох його стрільців названі зникли в нічній темряві. В якомусь часі Кіров повертається з одним стрільцем. Я цікавлюся, про що говоритиму з представником проводу і чому мене покликано на зустріч, адже я не така велика птиця. Пояснює, що з подругою Орисею в них своя бесіда, а зі мною… «То справа така. Обстановка в підпіллі крайньо напружена, тому провід хоче тебе злегалізувати. Але для цього потрібні гроші, зв’язки, документи… Крайовий провід допоможе тобі в усьому».