Допитував мене капітан Хрущ, буковинець. Поводив себе досить коректно. Правда, слідчі часто мінялися. Інформацією стосовно підпілля вони володіли добре, відчувалося, що зрадники-сексоти попрацювали справно. Тоді я пошкодував, що нас не інструктували на випадок арешту й слідства. Все передбачили далекоглядні провідники ОУН, лише цей момент опустили. Чомусь розраховували на те, що живим в більшовицькі руки ніхто не потрапить. Такої ж думки і всі мої друзі й знайомі, що пройшли крізь слідчі костомельні. Кожен з нас на ходу вигадував собі якусь легенду, обирав лінію поведінки на допитах. Усі члени нашої родини, що були в УПА чи підпіллі, перед більшовицькою загрозою дострілювались. Живими до рук чекістів потрапили лише ми з мамою.

На слідстві я розповідав рівно стільки, скільки було можна, назвав деякі псевдо, описав методи праці, побутові деталі. Все це більшовикам було давно відомо, а я мав надію, що матеріал осяде в архівах і прийдешні покоління зможуть з ним ознайомитись. Не вічна ж ця більшовицько-сатанинська імперія! По вісім-десять годин щодня мусилося щось говорити допитувачам. Київську бригаду слідчих замінила московська. В одного з них, бесідливого підполковника, я запитав, як вони зуміли «опрацювати» Кірова. «Слушай, парєнь, ми вас крєпко провєлі, подобралі пахожево на нєво чєловєка, а ви і клюнулі». Такою була відповідь брехливого московського чекіста, який явно вважав мене за малого дурника. Кого-кого, а Кірова я знав не один рік, та й мати моя була з ним знайома понад десяток років. Чекісти явно боялися, що ми передамо інформацію про Кірова на волю. Дорожили цінним аґентом, який вершив свою юдину справу в українському підпіллі аж до кінця п’ятдесятих.

У неволі мені виповнилося сімнадцять років. А через два дні, 21 січня 1953 року, відбувся суд наді мною, моєю мамою, Ненаситцем — Палинюком Василем і Аскольдом — Володимиром Якім’юком з Тюдова, надрайонним провідником пропаганди Косівщини. Судив нас суд вищої інстанції — військова колегія Верховного Суду. Головував ґенерал-полковник Зар’янов, що був заступником голови Верховного Суду, оскільки сам голова Ульріх потрапив вже тоді в опалу. Два полковники юстиції були співголовами. Незважаючи на те, що судове засідання було закрите, судді поводилися дуже офіційно. Одним словом, комедія продовжувалась. Підсудні мали адвоката, який не обмовився жодним словом, і навіть перекладача. Тому я завжди тверджу, що судила мене чужа держава, бо і мова, і судді були чужі. Ми говорили українською, проте чудово розуміли й російську, тому перекладач був зайвий. Судова процедура тяглася досить довгенько. Нас з мамою поставили в різних кінцях великої зали, тому спілкуватися ми могли тільки поглядами. Деталі суду не запам’яталися, бо особливо не вслухався і не вдивлявся в те, що творилося в судовій залі. Насолоджувався німим спілкуванням з мамою, знав, що бачимось востаннє. Ненька моя була змучена й виснажена, проте трималася мужньо, навіть мене підбадьорювала усмішкою. Очі мамині були сумні і світлі, наче в святих на стародавніх іконах. Сухо, мов постріл в груди, прозвучав присуд: мамі, Ненаситцеві й Аскольду — вища міра, мені — двадцять п’ять років. Цифра та видалася мені якоюсь нереальною, навіть смішною, адже прожив я тоді на білому світі всього сімнадцять літ. Замість останнього слова попросив дозволу попрощатися з мамою, проте Зар’янов різким порухом голови заборонив. Нас вивели із судової зали. Маму й Аскольда повезли на Лук’янівку до камер смертників, мене — на Короленка.

У Лук’янівській в’язниці «добродушні» тюремники перед сном вмикали для смертників музику. Спершу камери заповнювали звуки бравурних маршів, їх змінювала пісня, в якій матір ридала за сином, після короткої паузи лунало голосіння дітей за мамою. Навіть перед смертю більшовицькі нелюди знущалися над своїми жертвами. В сусідніх з мамою й Аскольдом камерах смертників каралися Ненаситець, Вихор, Недобитий, Хмара, Спартак, Байда. Тюремні «концерти» висотували й без того надірвані нерви.

Після смерті Сталіна, 6 квітня 1953 року, відбулася реабілітація по «справі кремлівських лікарів». Через день Аскольду, Спартаку, Байді оголосили про відміну смертної кари й заміну двадцятип’ятирічними термінами. 8 квітня розстріляли маму, Недобитого, Вихора, Хмару, Ненаситця.

Вічна їм пам’ять!

Народився 1922 року в Хлібичині на Снятинщині в свідомій ґаздівській родині. Батько перебував у лавах УГА. Мамина родина проводила значну просвітницьку роботу в селі. Маминого брата, сільського вчителя, знищили перші совіти. Другий мамин брат Микола Ліщук разом із Ковалюком заснував у Коломиї видавництво «Рекорд», яке проіснувало до 1939 року.

Мій молодший брат після мобілізації більшовиками у сорок першому пропав безвісти.

Після сільської семирічки я вступив до державної української гімназії в Коломиї, в якій провчився шість років і закінчив у сорок другому. У гімназії продовжував працю в ОУН, до якої вступив 1939 року. Окружному провідникові Сталеві мене рекомендував надрайонний провідник. Сталь був надзвичайно лаконічним: «Друже Матвію, треба попрацювати». Так я став провідником міської організації ОУН Матвієм. Багато гімназистів-старшокласників були оунівцями. Наш клас вирізнявся високою активністю. Часто зустрічався в організаційних справах зі Сталем на конспіративній квартирі. Мусили остерігатися, бо німці з українськими підпільниками не панькалися, ґестапо полювало за нами вночі і вдень.

По закінченні гімназії провід призначає мене тереновим провідником Снятинщини. Кінець сорок третього року оунівці Снятинщини провели в підготовці до тривалого підпілля, споруджували бункери, заготовляли харчі, запасалися зброєю, літературою… Я квартирував у Вовчківцях, Русові, але найчастіше — в Усті.

Окружний провідник Сталь викликав мене до Спаса й повідомив про наказ крайового проводу про моє скерування на вишкіл. Збір майбутніх вишкільників відбувся в Порогах, куди мене привезли саньми.

Старшинський вишкіл таборував на Маґурі біля Гути й Потоків, саме туди й прибуло понад двісті курсантів з усіх реґіонів Галичини. Командиром вишколу був Грім — міцний, середнього зросту чоловік. На вигляд мав років за сорок, ходив у цивільній одежі, розмовляв мало й коротко. Викладачами були як галичани, так і східняки. Запам’ятався немолодий викладач тактики і видів зброї, колишній майор Червоної армії. Казав, що незабаром УПА матиме на озброєнні і танки, й літаки… Стройову підготовку вів осетин Кацо.