Культурним життям у Березові заправляв учитель Михайло Кузенко. Цей невтомний чоловік, родом із сусідніх Рунґурів, провадив велику й потрібну справу: керував хором, ставив вистави, писав сценарії до українських свят… «Безталанну», «Сватання на Гончарівці», «Назара Стодолю» знали чи не напам’ять і дорослі, і малі.

Чомусь так повелося, що товаришував я з хлопцями, старшими за себе. Мій близький приятель Василь Бодруг переважав мене у віці на кілька років. З розумним і допитливим юнаком легко працювалося в читальні «Просвіти». Василь свого часу зблизився з Петром Королюком, який довший час побув у Франції і набрався там, як Сірко бліх, комуністичних ідей. Тим заразився й мій старший приятель. Розпочав і мене підгодовувати французько-російською більшовицькою мішаниною. Проте я відхрещувався від чужих ідей. Натомість переконував Василя в протилежному. Переконати допомогли самі червонозоряні носії облудних ідей, що пригуркотіли в наші гори на танках «золотого вересня» тридцять дев’ятого.

Непогамовна юнацька цікавість погнала нас пішо з Березова аж до Коломиї. Страх як кортіло глянути на «визволителів». Зустрілися з кількома солдатами, що снували між танками побіля ринку. Національності їхньої ми з Василем визначити не могли. Були русяві, були чорняві, одні очі мали кольору неба, інші зирили на нас вуглинками з вузеньких прорізів на плоскому обличчі. Бесідували поміж собою трохи зрозумілою нам мовою. Закіптюжені, погано зодягнені, брудні солдати частенько посилали один другого в одне і те ж місце, не забуваючи при цьому згадати маму. Либонь, матерів вони вельми шанували…

Загалом вояки «найбагатшої й наймогутнішої» держави в світі справили на нас доволі-таки гнітюче враження. Але все та ж цікавість змусила нас слово за словом розговоритися з гамірливими пришельцями. Балакаємо про життя. Цікавимось, як у них і що в них. Відповіді стандартні. «У нас всьо єсть» або «у нас всєво очєнь мноґо». Як селянин, запитую, чи родить у їх краях картопля. «Аякже, ще й яка!» «А з чим їсте її, з маслом?» Солдат покліпав-покліпав та й швиденько випалив: «А вона в нас відразу з маслом родиться!» Дотумкали ми з Василем з тих коротеньких бесід, що бідачиськи-солдати за велике благо суху картоплю мають. Яке ще там масло… А ще докумекали своїми незабур’яненими мізками, що бояться казати правду солдати країни рад. Ой, бояться. Жахливий тридцять сьомий ще довго наганятиме і їм ляку, і дітям їхнім…

Від того дня Василь Бодруг став переконаним антибільшовиком.

Я провчився кілька місяців у шостому класі, як раптово помер батько. Застудився, дістав запалення легенів. За кілька днів я став напівсиротою. А за два роки мама віддалася за старого сільського парубка Скільського. З часом у них знайшлася дочка. Вітчим ставився до мене добре, лише не схвалював мого навчання. В його розумінні я мусив стати господарем. «З науки хліба не їстимеш», — казав.

Тридцять дев’ятого пішов я до вечірньої школи в Середньому Березові. Стояла посеред села, де нині церква. Директорував у школі Іван Кузич з Нижнього Березова. Школою опікувався за перших більшовиків і за німців. Других більшовиків уже не дочікувався, еміґрував на Захід. На чужині й помер. В еміґрації Кузич написав книжку «Березівська шляхта на тлі української історії». Вчителювали в школі здебільшого прислані зі Східної України педагоги, вчителям-галичанам совіти не вельми довіряли. Української літератури нас навчала Ганна Зубкова, математики — Опарена, суспільні дисципліни читала Соколянська. Вони добре ладили з учнями. Гуцульські діти відповідали педагогам взаємністю. Учителі мешкали неподалік школи. За німецької окупації в Березові вчителювала якийсь час Галина Грабець, рятувалася в гірському селі від переслідування нацистів. Одного разу вчительку провідав чоловік. Мені пощастило побачити його, правда, мимохідь. Тоді я не знав, що енергійний чорнявий молодик — леґендарний полковник Батько.

Полковник Батько — Омелян Грабець народився 1 серпня 1911 року в Новому Селі на Любачівщині. В Перемишлянській гімназії став членом УВО, а також був одним із провідників «Пласту». Незабаром вступає до ОУН і отримує псевдо Вовк. У тридцять п’ятому в’язень Берези Картузької, де важко травмований.

Грабець очолював у Львові Українське студентське спортивне товариство, тримав в обороні українські установи Львова від польських шовіністичних банд. Перед Другою світовою війною потрапив до сумнозвісних «Бриґідок».

З вибухом війни Грабець займає відповідальні пости в ОУН: член Головного військового штабу ОУН, командир Головного військового осередку… Якийсь час за дорученням проводу навіть був комендантом Рівного, де успішно влаштовував втечу із концтаборів радянських військовополонених. За таку діяльність німці, звичайно, по голові не гладили, тому змушений був зійти в підпілля. Зібрав добре вишколений і озброєний загін і воює з німцями на Вінничині.

Восени 1943 року полковник Батько призначений командиром групи «УПА-Південь», яка зводить переможні бої з німецькими окупантами на Рівненщині, Вінничині, Тернопіллі. Бездоганне володіння німецькою мовою допомагає Грабцеві виходити зі скрутних ситуацій.

Свій останній бій мужній повстанський командир мав з енкаведистами 10 червня 1944 року біля Микуленець Літинського району Вінничини. Даючи змогу друзям відійти, поливав більшовиків скорострільним вогнем до останнього набою.

Побратимам по зброї полковник Батько запам’ятався високим, струнким, кучерявим брюнетом з гарними вусами, з проникливим поглядом усміхнених очей, завжди акуратний, в добре припасованому старшинському однострої. На грудях незмінний автомат ППШ, парабелум і гранати-«лимонки» на офіцерському поясі…

Перші совіти великих змін у наші села не принесли. Щоправда, у багатьох змінилася про них думка, коли ближче зіткнулися з тими нечупарами. Сусід-пенсіонер передплачував до приходу більшовиків газету «Народна справа». Читали її недільними вечорами гуртом. Писалося про голод в Україні. Справжній жах наводили світлини живих кістяків. На мене дуже вплинуло почуте, що матері їли з голоду власних дітей. Багато хто намагався не вірити газетним публікаціям. Чимало наших людей перебувало під час Першої світової війни в російському полоні на Східній Україні, вони захоплено розповідали про багатющі чорноземи в Україні. «Не можуть там люди голодувати, куме. Тим паче помирати з голоду. Це щось не те, бігме, не те». Хто міг собі тоді уявити, що в таких багатих краях працьовитих людей можна довести до людоїдства. Нам, європейцям, важко було зрозуміти азійську натуру москалів, які ще від часів синовбивці Івана Грозного з людьми не рахувалися. Людина в них — ніщо.