Скубу любили й шанували всі стрільці за простоту й душевність, хоча був дуже суворий і вимогливий. Щирий, не ставив себе в побуті над стрільцями. На кожному кроці показував, що стрілець вартісніший за нього. І то не була гра чи поза, то був спосіб життя справжнього вояка. Військову справу Скуба знав досконало, того ж вимагав від підлеглих. Чотові його сотні також були добрими військовиками й самостійно проводили заняття зі стрільцями.

Від ройового до командира куреня за короткий термін піднявся Скуба. І то не було його межею. Кожен підстаршина, старшина УПА мав значний запас у своїй військовій підготовці, міг завжди підмінити вищого командира. Повстанська армія мала добрий провід. Практика боїв з численними ворогами показала, що підготовку вояки УПА мали ґрунтовну. Повстанці перемагали не числом, а вмінням. Як рідкісний виняток, можу назвати лише сотенного Цигана, через бездарні дії якого загинули стрільці. В Акрешорі зробив невміло засідку й загубив у бою з більшовиками двадцять сім стрільців. Хоча все мало статися навпаки, якби сотенний грамотно розставив стрільців. Більшовики після вдалого для себе бою безкарно повтікали. Цигана я бачив ще задовго до того фатального бою. Розмовляв з ним. Циган — Федір Децько з вигляду мав років двадцять сім, носив німецьку форму. Чорнявий, середнього зросту, кмітливий і освічений. Було вельми дивно, що він так некомпетентно повів себе в тому бою. Сотенному приписували ледь не зраду. Значно пізніше мені стало відомо, що боєм керував котрийсь із чотових. Циган на той час кудись відлучився з сотні. Після розгрому сотні його перевели в теренову організацію, здається, на Снятинщину, там він, кажуть, і загинув.

Функції коменданта табору виконує все той же невтомний сотенний Скуба. Козак у таборі бував рідко. Він став командиром загону напровесні, коли на Жаб’ївщині організували свої сотні Недобитий, Боєвір і Перебийніс. Харчувалися ми доволі-таки посередньо, бо була воєнна скрута. З Городенки вдалось якимось чином привезти багато цукру. На сніданок і вечерю стрільці отримували по дві солодкі грудки до чаю та ячмінної кави. М’яса було доволі, хліба й картоплі — бідненько. Кожне село мало станицю. Станичні безперервно забезпечували УПА продуктами. Селяни ділились останнім, кожна ж родина мала в сотнях рідних. У «партизанку» йшли хлопці з усіх теренів. Хліб умудрялися привозити з рівнинних польових районів. Обози скрадалися поміж численні німецькі, мадярські, більшовицькі застави. Нерідко гинули і їздові, і стрільці охорони. Але хліб усе-таки надходив у гори. У Космачі спорудили велику піч для випікання хліба. Їжу стрільцям готували в містких казанах, у яких на полонині пастухи роблять будз. Кожен носив у наплечнику їдунку. Там же було все найнеобхідніше — ложка, бритва, зубна щітка… На кухню по їжу йшли чотою, роєм. Їли в колибах, де жили. Не один поки донесе до колиби, то й з’їсть дорогою. На брак апетиту ніхто не скар-жився. Кришка їдунки слугувала повстанцеві за горня.

Зброю стрільцям видавали кому яку. Мені дісталася довжелезна «трьохлінійка». Освоїли кулемети. Було їх багато — радянські, німецькі, мадярські, чеські, навіть французький. Потрапив до нас, вочевидь, через Румунію, мав дуже малу скорострільність. На відміну від нього, німецький МҐ-42 перерізав півметровий стовб, як пилою. Правда, для «партизанки» цей скоростріл не дуже придавався, бо «з’їдав» швидко набої.

З приходом зими чота Маніва перебралася до заможного космацького господаря Василя Сіреджука. Спали у великій хаті під бляхою. Вишкіл проводить Манів, майбутній командир куреня. Займаємося щоденно, окрім днів, коли стояли в бойовому поготівлі. Навколо ворог — німці, мадяри.

Мадярські вояки заповзялися грабувати карпатські села. Забирали в людей худобу, одежу, продукти… Поводили себе, як справжнісінькі наїзники, мусилося давати їм відсіч. Якось на Жаб’ївщині мадярський відділ після грабунків гнав у свою дивізію зо п’ять десятків голів худоби. Сотня Недобитого перехопила грабіжників і відбила награбоване. Мародери порозбігалися стрімголов хто куди. Люди тим часом позабирали своє добро, худобу. Наступного дня з розташування мадярської дивізії виступив добре озброєний батальйон — загарбники мали твердий намір покарати повстанців. Сотенний Недобитий чудово знав, з ким має справу, тому не дрімав після дрібної перемоги. Не дармували й стрільці його сотні, зробивши на гостей засідку. Та не там, де окупанти грабували мирний люд, а кілометрів з десять ближче до розташування дивізії, ледь не під самим носом у мадярських ґенералів. Мадяри аж ніяк не сподівалися на зустріч у тому місці. Заскоченим зненацька воякам не залишилося нічого іншого, як накивати п’ятами після короткого, але гарячого бою. На бойовищі залишилися вбиті, благали допомоги поранені. Понад сто мадярських солдатів потрапило в полон. Пораненим партизани надали допомогу, вбитих похоронили самі полонені. Карати їх ніхто не збирався, і вони потроху оговтувалися. Мадярських полонених «переобмундирували» в гуцульську ношу, яку оперативно пристарали підпільники з теренової сітки ОУН. Треба було бачити тих горе-вояків у ношених-переношених різноколірних гачах та потертих постолах. Декотрим довелося повзувати навіть розпаровані постоли.

Роззброєних мадярів стрільці великодушно нагодували й відвели в безпечне місце. Стрільці поводилися з полоненими досить миролюбно. Тим часом підоспіла ще сотня Боєвіра чи Перебийноса. Недобитий очікував більшої мадярської навали. Хлопці-очевидці розповідали, що повстанці підготувалися ґрунтовно, запаслися набоями. Стрільці двох сотень зайняли дуже вигідне становище, надійно укріпилися. Настрій у вояків після двох перемог піднесений і бойовий. Серед них не було навіть жодного пораненого.

Мадяри не змусили себе довго очікувати. Проте здивували повстанців досі неймовірно жорстокі наїзники. Вовк перекинувся в овечку. Замість великої оружної сили до повстанської засідки тріскотів і чмихав на крутіших підйомах мотоцикл. Над мотоциклістами високо здіймалося блискуче древко, на його кінці карпатський вітерець незлобливо тріпошив полотнище білого прапора. В мотоциклі їхали на мирні переговори мадярські старшини. Справа повернулася таким несподіваним боком, що обидва сотенні навіть розгубилися. Одна річ — стріляти в загарбника, що пре на тебе зі зброєю, а зовсім інша — вести з ним перетрактації. Хто візьме на себе відповідальність проводити від імені української сторони переговори з ворогом? Повноваження такі міг дати лише вищий провід. Тому Недобитий не пішов на переговори. Надрайонний провідник ОУН — ним тоді був, здається, Курява — теж не мав на те відповідних повноважень. Окружного провідника ОУН Сталя поблизу не було. Мадярів ввічливо попросили зачекати. Тим часом хутко зв’язалися з окружним проводом ОУН. Рішення прийняли таке: оскільки бойові дії відбуваються на терені Жаб’ївщини, то й переговори провести районного мас-штабу, локальні. Кому ж піти на переговори з мадярськими парламентерами? У терені на той час перебував полковник Кропива — Теодор Стефанович. Випусник Віденської військової академії, кавалерист. Вирішили делегувати на переговори саме його, оскільки мадярську сторону представляв старшина у ранзі полковника.

Цікаві деталі про полковника Кропиву розповів мені старий член ОУН і мій табірний приятель Пантелеймон Василевський.

Народився Теодор Стефанович 1885 року в Кутах над бурхливим Черемошем в родині греко-католицького священика. Змалечку Дорко ріс допитливим, здібним і дотепним, любив музику і співи, займався спортом. Батьківською стезею юнак не пішов, бо найбільшою його мрією було здобувати волю Україні. Саме ця благородна мрія привела красеня-леґіня до кавалерійської школи та військової академії в столиці Австро-Угорської імперії, які він закінчив з відзнакою задовго до Першої світової війни.

Чин полковника УГА Стефанович отримав 1919 року. Після польського полону працював лісничим в Карпатах. За перших совітів та німецької окупації активно працював в оунівському підпіллі. Завдячуючи відмінному володінню німецькою мовою й дипломатичному хисту, врятував життя багатьом краянам. Карпатська земля горіла під ногами німецько-мадярських окупантів. Українські повстанці не давали спуску ворогові ні вдень, ні вночі. Досвідчений військовик розробляв для бойовиків статути та інструкції, давав цінні поради з тактики ведення партизанських боїв. У сорок четвертому він, уже як полковник Кропива, очолив старшинську школу в Карпатах.

Виявляється, Панько Василевський юнаком знав легендарного українського борця Івана Піддубного, який часто заходив до них у місті Єйську в гості. Знаменитий «чемпіон чемпіонів» розповів якось за «юшкою» про своє знайомство у Відні з курсантом військової школи Тодосем Стефановичем із Гуцульщини. Захоплювався його знаннями історії України, чудовим голосом та неабиякими фізичною силою і спритністю. Вони тоді міцно заприятелювали. Дорко часто твердив, що мусить добре опанувати військову науку, аби здобути волю неньці Україні.