В одному з листів дружина описує, як наш син Ігор випросив у сусідського хлопчини велосипедик. Той дозволив малому покататися, але дуже швидко забрав свій «транспорт». Цим довів Ігорка до сліз. Читаю, а сльози і мені капають з очей. Вирішив трудитися, аби заробляти й придбати дітям все необхідне. За якийсь час мої сини каталися на власних велосипедах.

На зоні блатних немає, проте є колишні німецькі вислужники-поліцаї. Цим безпринципним людям однаково, перед ким пасти ласки. Мали клопіт, бо цієї гидоти було чимало. Один поперед другого вислужувалися перед адміністрацією, продаючи порядних людей. Здебільшого фашистських вислужників радянська влада розстрілювала, але окремим вдавалося за рахунок життя вчорашніх колег по службі виживати. Вони продавали на слідстві все і всіх, продовжували брудну справу і в таборах, і на волі. Цих шакалів перекидали з табору в табір, де вони продовжували провокаторську діяльність. Платнею зрадникам-сексотам були легша праця, більша пайка, зайве побачення… Принцип у них був один — вижити за будь-яку ціну і якомога більше відхопити благ. За мною «по-земляцьки» приглядали запоріжці Володимир Савін і Тіщенко.

Місяців через два викликають до оперуповноваженого. Проте в кабінеті застаю кагебіста Петра, якому в’язні чомусь дали прізвисько Мотуз. Отож бесіду зі мною повів Петро Мотуз. Розмовляє дуже ввічливо, розпитує про се, про те. Закидає здалеку, що мені можуть «допомогти», якби пішов їм назустріч. Спокійно відповідаю, що мене вельми дивують його слова. Впевнений, що з моїми «справами» і першою, і другою він чудово ознайомлений. Невже щось у них дало йому привід так зі мною розмовляти. Відповідає, що ні, але… Тоді кидаю йому різко в очі, щоб більше ніколи не смів мене ображати негідними пропозиціями. Ніколи! Він гримнув кулаком по столу, аж шиби задзвеніли. Куди й поділися награні люб’язність і стриманість. Схопився на ноги, мов ґедзь його вжалив, аж стілець перевернувся. «Якщо комусь розповіси про нашу розмову, то я тебе згною!» «Я в цьому нітрохи не сумніваюсь, — відповідаю. — Ви це можете, і це мені чудово відомо. І гноїте ви мене і мені подібних безперешкодно і без жодних угризінь совісті. Але не смійте мене більше ображати. Ніколи! Затямте собі!» Розвернувся і попростував до дверей, не питаючи дозволу. З того моменту мене вже не пробували вербувати.

До п’ятдесят п’ятого року в’язні спали на голих дерев’яних нарах з мулькими сучками. В п’ятдесят п’ятому до бараків позавозили металеві пружинні ліжка, видали невільникам матраци. Спати стало м’якше, але неволя залишилася неволею. На Колимі замість матраців давали велику торбу, яку кожен наповнював чим міг — травою, гиблівками… В’язень мав куфайку, бушлат, ватяні штани, таку ж шапку, одну зміну білизни. Лазню відвідували двічі на місяць. Рушників жодних не було, приховати ж якусь шматину не могли через часті обшуки — «шмони». Пічки в бараках на Колимі мурувалися з лупаного каменю, тому диміли, мов смолокурня, і майже не гріли. Мізер дров не дозволяв навіть розкалити каміння, а не те що нагріти просторий барак. Після смерті Сталіна режим в таборах трохи послаб і життєві умови дещо покращилися. Ввели «госпрозрахунок», і в’язень мав право придбати якусь дещицю харчів на зароблені гроші, якщо, звичайно, не порушував внутрітабірний режим…

У Мордовії бараки опалювалися вже більш-менш добре. Кожна секція, а їх було по шість, мала свою пічку. Тричі на місяць водили до лазні, навіть видавали постільну білизну, тому ми вже не ходили вошиві. У «двадцятому» «лаґпункті» було чотири бараки, в кожному з яких у мене були знайомі й друзі. У цьому таборі відбували покарання Ярослав Лесів, Олександр Шугай, Василь Кулинин, Василь Якуб’як, Іван Дем’янюк та інші добрі мої приятелі. Зеновій Красівський перебував у «сімнадцятому» таборі. Цей непохитний борець розпочав свій шлях воїна-повстанця у п’ятнадцять років. Прикладом юнакові служили три старші брати, які воліли загинути або втрапити на каторгу, але не покоритися ворогові. У сімнадцять років Зеновія з батьками вивозили на Північ, але дорогою зумів втекти із потяга. Довго переховувався по криївках, був вдруге поранений, аж поки не втрапив до енкаведистських пазурів. За шість місяців важкого слідства не назвав жодного прізвища, не видав жодної явки. Зеновія Красівського «найгуманніша» радянська влада арештовувала у сорок дев’ятому, п’ятдесят восьмому, шістдесят сьомому, вісімдесятому. Загалом у неволі провів двадцять шість років. У Владимирській централі зумів написати збірку поезій «Невольницькі плачі», яка проникла все-таки за тюремні ґрати і побачила світ 1984 року в Лондоні. В післямові автор написав через п’ять років:

Здружився у «двадцятій» зоні з художником-політв’язнем Опанасом Заливахою, який народився 26 листопада 1925 року на Харківщині. Із Гусинки, де проживала родина Заливах, втекли 1933 року аж на Далекий Схід. Мудрий батько зумів таким чином врятувати всіх від голодної смерті. Художню освіту в Ленінградському інституті ім. Рєпіна Опанас здобував довго — від сорокового року аж по шістдесятий, бо виключали допитливого юнака із «храму науки». 1964 року Заливаху разом з Іваном Світличним заарештували і роз’єднали, тому побачилися друзі аж після ув’язнення. Звичайно, що покари позбавленням волі більшовикам було мало, тому художникові не дозволяли й малювати в таборах.

Зона має бібліотеку. Література в ній виключно російськомовна. Я перечитав майже всіх російських класиків. Українські газети й журнали передплачували вскладщину, іноді почерез рідних. Режим я порушував, на відміну від першої відсидки, крайньо рідко. В Мордовії не сидів у бурі жодного разу. На Всесвятській, правда, побував у карцері кілька разів, але то ще попереду.

У 1973 році нас перевезли з Мордовії до Пермської області, де було три зони — «тридцять п’ята», «тридцять шоста» і «тридцять сьома». Центральною вважалося «тридцять п’ята», що на станції Всесвятській. Дорога з Мордовії на Урал видалася важкою. Запаковані в’язнями два «столипіни» тряслися кілька діб. Чомусь не поспішали з перевезенням невільників. У сусідній секції нашого вагону стало погано хворому в’язневі, якого звали Григорієм. Бідолаха відбував другий термін. Після першого ув’язнення жив у Воркуті, звідки й «загримів» до Мордовії. Фельдшера на наші голосні вимоги конвоїри не привели, тому Григорія врятувати не вдалося. Так і помер молодий ще чоловік під гуркіт коліс невільницького потягу. Людини не стало тільки тому, що конвоїри полінувалися покликати фельдшера.

Привезли нас до невеличкого табору з одним бараком, де раніше відбували дівчата-малолітки. І барак, і швейний цех, де трудилися молоді невільниці, мали таки затрапезний вигляд. Тому розпочали з ремонту барака і «промислової зони». Замість швейних машинок з інструментального заводу в Свердловську привезли металообробні верстати. Звідти ж доставляли метал, який ми обробляли. Мені випало працювати на фрезерному верстаті. Виготовляв різці, якими проточують дула до гармат і ракетних установок, з вуглецевої сталі, так званого самокалу. Нагріту таку сталь жодним інструментом вже не обробиш, оскільки вона самогартувалася.

На зоні зустрів земляків: Василя Шовкового з Печеніжина і його «подільників» Миколу Мотрюка і Дмитра Демидова. З нашим етапом на Урал прибули Іван Світличний, Валерій Марченко, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Іван Коваленко. З останнім пов’язана цікава історія. Коваленко себе поетом не вважав, але вірші писав добрячі. До арешту працював викладачем іноземних мов у якомусь навчальному закладі в Києві. Досконало володів французькою, англійською, німецькою мовами. Мав рідкісний дар навчати інших, тому багато політв’язнів були його учнями. Василь Шовковий і Валерій Марченко за якихось шість-сім місяців не тільки розмовляли англійською, але й перекладали несогірше. Надзвичайно здібний і вимогливий трапився їм викладач. Вірші Іван писав для душі, як любив говорити. Здебільшого то були поезії антирадянського спрямування, тому надрукувати він їх, звичайно, ніде не міг. Отож писав їх тихцем і складав на горищі цілими стосами, нікому не розповідаючи про свій творчий доробок. Пилюкою припадало кілька величезних ящиків рукописів, про які не відала жодна жива душа, окрім автора. Після «празької весни» шістдесят восьмого до Києва з’їхалося багато літераторів, серед яких були й українці-емігранти. У випадковій розмові з Коваленком приїжджі поети сказали, що у них, в Чехословаччині, з’явилася віддушина і можна багато чого надрукувати. Чи не знає Іван відповідних авторів? Признатися Іван не признався, але поета знайти пообіцяв. Наступного ж таки дня вручив гостям п’ятдесят власних віршів, «знайдених» на горищі. Ті аж ахнули. Вірші були вельми добротні. В скорому часі вся добірка була надрукована в Чехословаччині. Звідти пішли передруки в Канаді, США, інших країнах, де була українська еміграція. Книжки з Івановими віршами порозходилися світами. У Союзі КГБ розпочало гарячковий пошук автора. Шукали, як звично, за стилем. Але ж Коваленко ще ніде «не світився» зі своїми віршами, тому й знайти його було неможливо. Пошуки тривали цілих три роки. Знайшли, як то часто буває, випадково. Деталей я не знаю, але запроторили Івана Коваленка за вірші на п’ять років до таборів. Ще й пощастило чоловікові, бо за такі речі давали сім. Виручило Івана трохи те, що нікому в Союзі своїх віршів не показував і не розповсюджував їх. Отак Іван Коваленко опинився за колючими дротами на станції Всесвятській. Пам’ять колишній викладач мав феноменальну. Майже всі свої вірші пам’ятав і часто декламував нам. Після обшуку з його господи в Боярці кагебісти вивезли ледь не повну вантажівку рукописів, все, що Іван написав впродовж життя. Рукописи Коваленкові пропали, але з пам’яті ніхто не міг витравити бунтівної поезії. Вірші Іван Коваленко продовжує писати. Я навідував його в Боярці, підтримуємо дружні стосунки. Калинець, Світличний, Мельничук часто виносили на суд друзів-в’язнів написані в таборі вірші. Писали добре й декламаторами були чудовими. Але Коваленкові вірші найбільше торкалися моєї душі, бо були глибокі, яскраві і водночас доступні. Хоча інші дуже хвалили модерністську поезію Ігоря Калинця. Можливо, я не доріс до розуміння Калинцевої поезії. Хоча, як людина, Ігор мені був дуже симпатичний. Енергійний, різкий, сміливий, ерудований, відданий справі. Революціонер!