У процесі слідства Раїсу першопочатково вербували, аби повпливала на чоловіка. Він же любить її, сина. Можете жити щасливо разом. З дружиною загравали, дозволяли навіть приносити передачі для мене. Відповіла, що не збирається повчати чоловіка, бо він і сам знає, як поступити. Після категоричної відмови передачі заборонили. Почали Раїсі «радити», аби шукала собі іншого чоловіка, бо я вже до сім’ї ніколи не повернуся. Отакі «душевні» люди трапились.

Якимось чином дружина зуміла добитися півгодинного побачення перед моєю відправкою до таборів. Глянула, бідолашна, на мене і не стримала гірких сліз. Я добряче полисів. Але то байка. Гіршу біду мав із зубами. Посипалися, мов зубці у старому гребінці.

Довготривале нервове перенапруження далося взнаки. Раїса подумала, що мені повибивали зуби на допитах. Але під час слідства до мене жодного разу ніхто пальцем не доторкнувся. Методи допитів, у порівнянні із сороковими роками, значно змінилися. Фізичні тортури замінили моральними. Я був надзвичайно виснажений безглуздими, фальшивими свідченнями лжесвідків, частими провокаціями. Здоров’я слідчі Шеко, Андрусів і Гончаров добряче підірвали безперервними допитами. До них часто долучалися прокурор з помічником. Допитувачі щодня змінювалися. Я ж щоденно змушений був відповідати на запитання. Виразка кровоточила безугавно, фізично я почувався не найкраще. Проте розум мій загострився і дух загартувався ще більше.

Мене з повною торбою харчів «воронок» за кілька хвилин привіз із в’язниці на вокзал. Звідти «столипіним» до Львова. Ледве пересадив мішок через поріг пересильної камери, в якій я виявився єдиним політичним у натовпі жуликів. Повз стіну приволік своє «добро» до нарів. Урки роздивлялися і на мене, і на торбу, про щось жваво перешіптувались. Підсилають до мене «шістьорок». Підходять, обидва такі миршавенькі, шморгають брудними носами. «Дєд, што там у тєбя?» «Та є дещо». «Ну, ти панімаєш, што нада дєлітса?» «З ким?» «Как с кєм? С ворамі!» Повитягували коротенькі блискучі «фінки». «Як ділитися, — кажу злодійським піс-ланцям, — я знаю, бо старий «мандрівник». Але я ніколи ні з ким не ділився і не ділитимуся з примусу. Запам’ятайте, шакали!» Вони зробили якісь рухи до торби з харчами. Не довго думаючи, тисну одному і другому в скулу. Лиш ногами накрилися. Той, що дістав з правої руки, полетів аж під «парашу». Лежать обидва, очима кліпають. Всі жильці камери посхоплювались на ноги й зашуміли, мов гуси на водопої. На той гамір позбігалися наглядачі. «Дєд, што с табой? Што здєсь тварітса?» «Та ось, прийшли купці по торбу, торгуємося, — відповідаю. «А-а, панятно». Двері за ними скрипнули. Більше мене ніхто не чіпав. А жулики після цієї маленької сутички приклеїли мені прізвисько «бєшений дєд».

Прізвисько кочувало зі мною аж до Мордовії. Зеківський «телеграф» в усі часи працював справно. Надалі я повсюдно на пересилках наполягав, аби мені як політичному надавали окрему камеру. Так само відводили мені купе без побутовиків і в «столипіні». Нетривале перебування у величезній харківській в’язниці нічим особливим не запам’яталося. А далі потяг погуркотів мене на Мордовію. Торба зі мною. Харчів не шкода було, я запросто міг віддати добру половину, якби хтось попросив по-людськи. Тим більше, що вага торби була таки немала і тягати її за собою було тяжко. Виразка висушила мене за два з лишнім роки на терлицю, лише шкіра й кості зосталися. Шлунок болів безперервно, ще й зуби погубив. Але заїло самолюбство. Віддавати найменшу дрібничку знахабнілим, здеморалізованим шмаркачам не збирався. Я пройшов важку війну, не легші табори-тюрми і поступатися власними принципами не збирався. Не знаю, звідки й сили тоді взялися на бійку.

Дорога до Харкова переносилася легше — все-таки Україна. А ось, коли потяг пересік умовний кордон України з Росією, на душі зробилося тоскно. Чужина навалилася враз непосильним тягарем на мою душу. Здавалося чомусь мені, виснаженому, що в Україну більше живий не повернуся. Осиротіла на ще одного сина українська земля прощалася зі мною хапливим гуркотом вагонних коліс. «Прощай, прощай, прощай!» Досі відлунює той жалібний стукіт у моєму серці. Не звиклий до сантиментів, бувалий в бувальцях, я все-таки не стримав скупих, гарячих сліз. Прощання з Вітчизною — найважча справа. Тортури й цілодобові допити зносилися легше, аніж розставання з рідною землею, окрайчики якої бачив крадьки у щілину в стінці «столипіна».

До Саранська, столиці Мордовії, потрапив того ж таки березня 1970 року. В просторій камері пересильної в’язниці я опинився сам. Проте через кілька днів поріг камери переступив здоровенний, весь у наколках, чолов’яга тридцятирічного віку. З перших його дій я зрозумів, що урка мав завдання опрацювати мене морально й фізично. Проте в скорому часі блатяга покинув свої агресивні наміри щодо мене, бо не вдалося йому ні перше, ані друге. Не знаю, що було бандитові за невиконання наказу начальства, але від мене тимчасовому співкамерникові за нахабство не дісталося ані крихтини з припасів, хоча їжі я мав предостатньо.

З пересилки потрапляю на «двадцятий» «лаґпункт». Не встигаю переступити поріг зони, як збіглися начальник табору, оперуповноважений, ще купа якихось чинів. Обшукали мене дуже ретельно, а після протримали півдня на вахті у малесенькій бетонній кабінці — «стакані».

Жила зона зустріла великим юрмиськом. Кількасот в’язнів стовпилося біля брами. І хто їх попередив про моє прибуття? Відразу ж знайшлися знайомі — Опанас Заливаха, Олександр Шугай…

Тижнів через два написав дружині листа. Оскільки ще не встиг заробити «штрафів», то мені дозволили з нею зустрітися. На побачення Раїса приїхала з синочком Ігорем. То було для мене проблиском щастя. Тоді дружина наполягла, щоб ми обзавелися ще однією дитиною. Важко їй було невимовно, бо щомісяця мусила сплачувати за кооперативну квартиру, ледве зводила кінці з кінцями. На наступне побачення Раїса приїхала через півроку вагітна у супроводі моєї сестри, яку я попросив листом провідати мене. Хотів, аби розповіла в селі про тих лжесвідків, бо сам я мав дуже слабку надію на повернення з неволі. Комуністична система так просто свої жертви не відпускала.

Наступне моє побачення з рідними було хвилююче і радісне. Раїса приїхала з Ігорем і шестимісячним Мирославом — нашими синами. Ігор вже виріс, справжній козак. Допомагав мамі нести торби з харчами. Виповнилося йому тоді п’ять років.

«Двадцятка» налічувала близько тисячі в’язнів. Вона розміщена в лісі, кілометрів за сорок від селища Барашево. В столярних цехах в’язні виготовляли дерев’яні корпуси для радіоприймачів, великих настінних годинників. Були в зоні пилорама, сушильні камери, навіть городна бригада. Я рік токарював, але зарплатня там була мізерна, тому попросився на поплатнішу роботу. Працював на ваймі — невеличкому пресі для фанерування корпусів. Трудився у дві зміни, аби виробити більше відсотків і заробити грошей, які крайньо були потрібні моїй родині. Якщо під час першої відсидки я уникав роботи, то тепер вишукував навіть додаткову. Обставини заставляли, вдома ж бо двійко діточок.