Цього разу місто було на позір звичайним.

Якщо лише не брати до уваги, що більшість будівель були з жовтого пісковика й виглядали на щойно збудовані, хоча, без сумніву, архітектура була старовинною. Серед усього виділялася ратушна вежа, складена зі звичайних шлакоблоків. Але годинник угорі був з усіма необхідними прибамбасами, — кованими стрілками, курантами і навіть із хороводом фігур, серед яких виділялася якась «п'кна смртічка».

Наближалося певне національне свято. Не все вдалося скінчити до ювілею, і багато будинків стояло в риштуванні. Ми зупинилися над одним із каналів, аби випити бодай кави.

П'eтра організувала нам безліч пластикових стаканчиків, а термос із кавою був у неї в наплічнику.

— By the way… — тільки й встигла сказати вона (і тут я зрозумів, що зовнішність у неї ніяка не семітська, радше циганська), як десь удалині бабахнуло, ніби феєрверки.

Ми повернулися на звук і, ще дивуючись, що з феєрверками не зачекали до вечора, побачили замість снопу кольорових вогнів стовп диму й пилу за ратушним майданом. Наступний вибух прозвучав зовсім близько. Це злетів у повітря міст, над яким ми збиралися пити каву.

Стаканчики полетіли на бруківку, а ми кинулися врізнобіч.

Будинки вибухали акуратно по черзі (заміновано було, вочевидь, «квадратно-гніздовим» способом) і страшно картинно: жовтий пісковик таки був недавно тесаний, і стіни просто розліталися на окремі камені.

Так само вибухнула й ратуша: не знаю, куди поділася «п'кна смртічка», але шлакоблоки полетіли «шо тваї кубікі», як сказала б одна з моїх нових знайомих. І тут уже не було чого розґаплюватися — тра' було тікати. Я встиг пірнути у якусь прибудову під риштуваннями, як по стінах загупало, а незасклені вікна навиліт прошивало уламками. Згори гегепнув, певно, цілий фрагмент стіни, бо стеля завалилася, і від неминучої смерті мене врятував лише мулярський поміст, що стояв усередині.

Після чергового вибуху до мого сховку забіг хлопчина й, з розгону перекинувши поміст, забився у куток.

— Гей! — покликав я його.

Він так страшно налякався, ніби ззовні був не цей армагеддон, а якась пасторальна ідилія.

— Ну ти даєш, — захекано пробурмотів він. — Так можна до смерті налякати.

— До смерті й так недалеко, — відказав я. Тим більше, що ти завалив поміст, який лише й тримає стелю.

Разом ми поставили конструкцію на місце, і хлопець подав мені руку:

— Павел.

— Вєжинов? — зіронізував я, але він не зрозумів гумору.

Те, що діялося надворі, обходило мене все менше, бо виявилося, що, втікаючи, я таки згубив торбу (зісковзнула з плеча), а сам по собі, без нотатника й Загіра, я не являю жодної цінності. Та навіть бритви, — щоб зробити сеппуку, як кожен порядний чоловік, — вже не мав.

І що мені тепер той вовк? Здохлятина, не більше.

Тому перед ганебним (бо природним) сконом я вирішив іще натерти паркет у помешканні Наталки й Ростика. (Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад»: подумки я поблагословив бородату провидицю.) Наталка зустріла мене без жодного докору, швидко згорнула килим і вручила пляшку рафінованої олії. Не зовсім певен того, що роблю, я вилив добру половину пляшки на підлогу. Дивно, мені здавалося, в цьому домі застосовують сучасніші засоби для паркету. Але слово ґаздині — закон, і в минуті олії вже було по кісточки. Я трохи переймався килимом, але до нього, згорненого в кутку, олія не доплила, зупинившись за півкроку. «У цьому, мабуть, перевага традиційних засобів», — подумалося.

— Наталю, слухай, а далі що робити? — запитав я, підкочуючи штани.

Моя кума критичним поглядом окинула залиту підлогу й відповіла:

— Нічо', зараз повернеться Ростик, він скаже.

Зненацька ми побачили, як зі щілин у паркеті лізе всіляка нечисть: здоровенні жуки, саламандри, сколопендри, хробаки.

— Чорт, доведеться викликати санстанцію, — як завжди спокійно прорекла Наталка, й у двері задзвонили.

Це був не Ростик і навіть не санітари, а ціле кодло наших друзів, останнім з яких виявився Павел.

— О, знайомтеся! — вигукнув я. — 3 цим хлопцем ми запізналися на відпочинку.

Друзі без особливого ентузіазму сприйняли новину, а Павел, як виявилося, привіз мені пакет від Петри. У ньому були всі мої загублені речі — і косметичка, і шкарпетки з майтками, і папка чиїхось віршів, і снодійне, і що найдивніше, — бритва, нотатник та Загір. Нотатник добряче обгорів, бритва трохи вищербилася, а Загір був цілісіньким. Я покрутив його в руках… Я покрутив його в руках… Я огледів його з усіх боків…. Я… Дивно, але він не справив на мене жодного враження. Монета як монета. Двадцять довбаних сентаво. Не знаю, чого мене так клинило на ньому раніше.

— Жа', - сказав Ростик, заходячи до кімнати. — Коли ми вже викинемо кабана? Від нього вся ця нечисть у хаті. Мені привезли нове опудало — симпатичний пес, схожий на Гуру, тільки білий.

Ростик ні слова не сказав про меч, з чого я зробив висновок, що чоловіча солідарність все ще важить у цьому світі.

Ездра ніколи не снідав. Не бозна-яке збочення, правда? Зазвичай він випивав горнятко теплої води замість чаю, та й по всьому. Якщо нікуди не йшов, за деякий час випивав ще одне. Або навіть два.