— Яка різниця, брате? Що казав він?

— Казав, немовби в горах сніг лежить.

На хвилю я замовк.

— Справді?

— Брехать мені сьогодні не пристало.

Так воно й було.

Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав:

— А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок?

— Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол.

— Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора.

Він раптом вибухнув злістю:

— You think you can scare me you sick fuck? [1]

— Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може.

— Прошу, досить!

— Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол…

Ездра відразу заспокоївся.

— Охоче, брате, тільки як дістати?

— Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш.

З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі.

— Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки.

— Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу.

Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду.

— Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки.

— О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь.

Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але…

— Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав:

— Засранцю.

Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно.

— Ти краще ляж.

— Як то «ляж»? Тут же брудно!

— Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні?

Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання.

Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.

Летілося не так уже й довго,

але перед тим, як бебехнути головою об каміння,

я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали,

ніякий не димедрол,

ніяка не пачка з пігулками,

а шматок мапи,

чи радше плану міста,

причому, чим ближче ми підлітали,

тим помітніше було,

що це дуже детальний план,

та навіть і не план,

а справжнісінький макет,

макет міста,

міста над затокою,

макет,

виконаний із невірогідною прецизією,

усе було, мов справжнє, —

будинки, тротуари, світлофори;

пролітаючи повз якийсь хмарочос,

я навіть помітив у вікні жінку,

що обирала з шкірки останній помідор,

було надто мало часу,

щоб розгледіти її обличчя,

тим більше, що вона

мешкала на п'ятому, здається, поверсі,

й летіти залишалося яких пару секунд,

але блиск ножа я ще встиг помітити,

і запам'ятав табличку на будинку,