Пам'ятаю також, що перша, «карнавальна» ніч час від часу повторювалася, та дарма я тішив себе сподіваннями, що вже досконало знаю порядок церемоніалу — кожного разу один або кілька елементів змінювалося, і таким чином змінювався весь сценарій, так, ніби за час мого монастирського перебування ми мусили перепробувати всі можливі варіанти розвитку подій, перейтися усіма шляхами цього саду розгалужених стежок, простежити увесь комбінаторний потенціал ритуалу.

Шкода й говорити, що фінальна сиґарета, наприклад, відігравала попри свою позірну реквізитну обмеженість, найрізноманітніші функції:

— я пропалював нею фіранки й надувні кульки, застосовував у виготовленні домашнього бульбулятора, пускав дим кільцями і давав прикурювати пахітоску перебраній на Марлен Дітріх сестрі-повії;

— одного разу мені довелося підпалити нею петарду з першої дії, іншого — струшувати попіл у спеціальну мисочку для гадання;

— котрогось дня я мусив, не випускаючи її з рота, немов якийсь босяк, читати довжелезний монолог, аж поки сиґарета не догоріла до фільтра, і так, з приклееним до нижньої губи бичком, я відтворював якісь нордичні пристрасті;

— кілька тижнів поспіль я удобрював попелом ґрунт вазонка, в якому жила Alcea rosea L. var. nigra Cav., удобрював, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти;

— під час безсонної ночі присипляв сигаретним димом нічного метелика, що збився з курсу і спокусився на світло гірлянд;

— я випускав пасма сивого чаду в промені діапроектора під час демонстрації слайдів із життя арктичних вовків — безбарвні простори тундри немовби оживали, і заметіль курилася поміж кучугур;

— залишав докурити чи то братові по зброї, чи ворогові номер один, демонструючи щедрість воєнної дружби та мирної ненависті;

— пускав по колу, наражаючись на небезпеку найневинніших захворювань слизової;

— розкришував, висипаючи тютюн в ароматичні суміші різнотрав'я, перемішував, міксував, накурював самодіяльних вакханок;

— вчився розрубувати навпіл саперною лопаткою (лопатка, до речі, швидко стала практично невід'ємним атрибутом більшості забав);

— якось мені навіть довелося гасити недопалки об шкіру одного з братів, який із праскою на животі та паяльником у дупі відбував посвячення в одну з найвищих каст, т.зв. «тєрпіл»;

— а в самому фіналі ця сиґарета, зрозуміло, мусила відіграти і ключову нарешті роль, бо саме нею мені належалося підпалити Монастир Ідіотів перед відходом у світ.

Мушу визнати, що майже до самого кінця я не усвідомлював мети мого чернечого буття. Той безлік дрібних речей, яких мені випало несамохіть навчитися, в раціональному світобаченні не знаходив жодного, ані практичного, ані містичного застосування. Я просто покладався на незбагненність ідіотського промислу. А той і справді виявився незбагненним.

До того ж, признаюся відверто, ситуація нещадного детермінізму при позірній свободі вибору не лише завжди була для мене привабливою (кажеш: «Від мене нічого не залежить, хвала Господу», — і пензлюєш по трупах), але й якнайповніше нагадувала інший Промисел, не скажу Чий.

Отож з огляду на все сказане, не варто дивуватися, що, навіть підпаливши сигаретою монастир і спостерігаючи, як стоїчно, без звуку згорають у його вогні брати і сестри, я ще зовсім не орієнтувався в суті своєї місії (хоча те, що мене готували тут до місії, і то до місії особливої, не викликало навіть секундного сумніву).

І аж у найостаннішу мить, коли вже готовий був завалитися дах «річкового вокзалу», а стовпи ліхтарів палали, наче факели, із самого серця полум'я вилетіла і впала мені до ніг невелика книжечка. « Інструкція Повернення» — було написано на обгорілій обкладинці.

Подивувавшись мужності й дисциплінованості того з монахів, хто в останню і не найприємнішу мить свого життя зумів все ж виконати передсмертний обов'язок, я зрозумів, що тут мені робити більше нічого і побрів геть від згарища, що вже проростало чорними ребрами на місці, де лежав раніше монастир.

Я повертався полем, яке виявилося направду безконечним, живлячись злаками і коренеплодами, полюючи іноді на ласок та кротів, п'ючи росу й дощівку і читав, вивчав, запам'ятовував «Інструкцію». Я визубрив і розтлумачив її всю, від корінця до корінця, від титулу до кінцевих приміток, поданих петитом; я міг би повторити її слово в слово навіть розбуджений посеред ночі; я, зрештою, міг би навіть наосліп переписати її при потребі.

Одного я знати не міг: на останній сторінці, яка обгоріла трохи більше за інші, був постскриптум.