— Сам ти орел, — образився Стерн. — У нас не буває орлів, лише грифони, мені дідусь розповідав.

— Не грифони, а грифи. Я по «Діскавері» бачив, — уперся Кранц.

На якийсь час запала мовчанка — «Діскавері» вважався незаперечним авторитетом.

Стерн напружив пам'ять, розтер долонькою потилицю, помасував кінчик носа і випалив:

— А от я… а я от чув… що коли зібрати шість мавп… коли б шість мавп… — Далі він ніяк не міг згадати.

— Граємося далі? — дещо зверхньо запитав Кранц.

— У мавп? — усе ще захоплений безрезультатними спогадами, а тому з надією в голосі запитав Стерн.

— У пасочки, — прозвучала відповідь.

Однак вірус мавпячого сказу вже було запущено, тому за якийсь час Стерн, радше імітуючи будівельну діяльність, аніж насправді формуючи пасочку, наважився продовжити тему:

— Коли шість мавп одночасно підкинути вгору, то здезорієнтований гриф ніколи не зможе…

— Орел. — Кранц був безжальним.

— …правда ж? — У Стерновому голосі вчувалася надія.

— Орел, — дещо стереотипно відказав Кранц, але було зрозуміло, що доля мавп уже вирішена. — Тобі ще не набридло?

Після цієї заяви мовчанка запала надовго. Бо що, власне, мало б набриднути Стернові, коли це саме Кранц товкмачив, як заведений, «орел», «орел».

Чи, може, йшлося про щось інше?

Може, про тих нещасних мавп, дідько б їх узяв, само якось нехотячи прохопилося…

А може, може, про саму гру?

Але що є в цьому світі окрім гри?

Окрім цих лопаток, відерець, піску…

Мама! А може, він мав на увазі саму ПІСОЧНИЦЮ?!

Ні-і-і… Ні-і-і… Не може цього бути. Він мусив би сказати «набридлА». Так-так. Він мусив був сказати «набридлА»…

— Чого ти вмовк? — спитався турботливий Кранц, перервавши панічні Стернові роздуми.

— Га?

— Питаюся, чого мовчиш.

— А-а-а, — промлявлив, гризучи нігті, Стерн, — ось розмірковую: я чув, що нігті ростуть навіть після смерті, можеш собі уявити?

— Звичайно. І волосся росте після смерті.

— Та йди ти…

— Що «йди ти», «йди ти». А чому тоді в кіні у мертв'яків завжди довжелезні патли?

Стерн задумався:

— І нігті…

— І нігті, от бачиш, все складається. А ти не боїшся мертв'яків? — грайливо вимовив підступний Кранц.

Однак сподівання його не виправдалися — Стерн з усією безпосередністю дніпропетровця сказав:

— А чого їх боятися? Дідусь казав, боятися треба живих.

Відразу по цих словах — ніби вони володіли якоюсь магічною силою матеріалізації — хлопчаки зауважили, що до пісочниці наближається хтось третій. Дорослий. І обидва затрусилися зі страху.

Дорослий наближався неквапом, певний своєї сили, переваги і зневаги. Хлопчаки дивилися на нього заворожено, не відриваючи очей, але Стерн, не змінюючи пози, потиху взяв до рук лопатку, міцно стиснув її і легенько штовхнув нею Кранца. Той усе зрозумів без слів — недарма ж вони були друзями з пелюшок — і теж озброївся, але вибрав чомусь решето.

Підійшовши ближче, незнайомець зупинився і, взявшись у боки, дещо зверхньо оглядав малюків.

Зблизька він виглядав цілком миролюбно, але було йому вже років вісім, а то й цілих дев'ять.

— I'm Женя. Женя Колбасін, — привітався він так, ніби був якщо не Джеймсом Бондом, то принаймні Форестом Ґампом.

— Стерн, — тихо промимрив Стерн.

— Кранц, — ще тихше крякнув Кранц, міцно стиснувши решето в долоньках.

— А що, хлопаки, хочете взяти участь?

— Взяти участь? — видушив із себе Стерн, оскільки Кранц тимчасово втратив дар мови.

— Подивитися, — уточнив дорослий Женя.

— Подивитися що? — спромігся Кранц, оскільки від малого був охочий до всіляких видовищ.

— Виставу для вузького кола.

— Вузького у якому сенсі? — одночасно вигукнули хлопчаки, бо, незважаючи на малий вік, у них уже почала розвиватися майбутня невротична клаустрофобія.

— Ну-у… — протягнув неясно Женя і окреслив рукою простір довкола пісочниці.

— Нас тільки двоє, — знову хором, але вже із полегшенням сказали Стерн і Кранц. — Хіба цього досить?

— У якості публіки — не дуже, але як поціновувачі — зійде. — Не втрачаючи зверхності, Женя намагався виглядати милосердним.