Шрифт:
— Гик! — сказав хлопчина, а кореспондент розлив залишки спирту.
— …Лілі сплітала дивнії гірлянди із лілій та стокроток, із первісток та пустоцвіту, з амелій і омели, а ще з тих дивних квітів, які простий люд називає таким вульгарним словом, що годі й повторити, навіть цнотливі українські дівчата воліють називати їх бодай же «перстом мертвяка», аби не тією огидною лексемою…
— Гик! — сказав цим разом кореспондент, а хлопчина по слові «лексема» (насправді ж — після чергової порції спирту) виблював під стіл і тут-таки заснув.
Мене теж почала непокоїти і дратувати якась особлива, як мені здавалося, абсурдність цієї, нехай п'яної, бесіди, до того ж від усього випитого мені почало раптом здаватися, що дух покійного Вільяма вже надто довго і без сенсу переслідує мене, помщаючись за надмір перебреханих цитат та нестачу криміналістичної експертизи тим особливим несмаком окремих своїх актів, сторінок і п'ятистопних ямбів, який з невідомих причин досьогодні викликає захват посполитої еліти. Тому я втрутився й почав викладати власну версію загибелі Лілі, що, зрештою, не перешкоджало вічній стипендіатці правити своєї, таким чином виникла якась пекельна контамінація:
— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…
— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип'ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…
— …Лілі приймала душ…
— …як раптом зрадливе віття надламалося…
— …і мила ноги тим особливим невротичним робом, аби не торкатися руками стоп…
— …і з тріском полетіло у ріку…
— …для цього виливала спеціальний плин просто на дно ванни…
— …а як назло там був чорторий і води нуртували, єдине глибоке місце на цілому руслі…
— …і злегка танцювала в ньому…
— …і Лілі бовтнула у хвилі разом з омелою й стокротками…
— …Лілі просто послизнулася…
— …і захлинулася зненацька у потічковій бистрині…
— …і вдарилася головою до недавно купленого крану фірми Hansa…
— …і потонула…
— …і потонула…
— …і сукня її біла, обтяжена вагою диких квітів, потягла на дно…
— …так по-дурному…
— …перелом основи черепа, миттєва смерть…
— …знайшли її гробарі, бо тіло прибило до берега просто під цвинтарем…
— …знайшли її сусіди, яких затопила вода з горішнього поверху…
— …і поховали по-християнськи, хоч було багато пересудів…
— …і поховали по-християнськи, та я на похорон не поїхав…
— …отак…
— …отак…
— …на жаль…
— …на жаль…
— …однак…
— …однак…
Не знаю, скільки б ще продовжувався цей ідіотський дует, що до кінця трансформувався у фальшивий унісон — непомітно для себе я й сам утягнувся в скандинавську бридню, яка мене так дратувала й непокоїла, — та ситуацію раптом врятувала Кока, що не зронила до цього моменту ані слова: вона раптом пішла до себе в купе і за хвилю повернулася із розкішно виданим альбомом репродукцій Альбрехта Альтдорфера. Властиво альбом містив репродукцію лише однієї картини — «Перемога Олександра», зате крім загального вигляду чималого полотна там подавалися безліч збільшених фрагментів, і можна було у всіх деталях поліграфічного кольороподілу роздивитися з німецьким педантизмом виписаних лицарів Христових.
Чесно кажучи, усього цього з мене вже було досить, забагато, курва мама, явний перебор, зайвина, надмір, тим більше що Кока поклала альбом просто переді мною (вияв симпатії?), і ціла решта (за винятком хлопчини і подруги кореспондента) зібралася позад мене і, схилившись та дихаючи випарами, розглядала репродукції.
Відчувати за спиною ціле це кодло було не надто приємно, робилося гаряче й задушливо, аж раптом хтось почав смоктати і пестити умілим язиком моє ліве вухо, а що воно в мене майже глухе, то перебільшено чутливе, проте я відрухово смикнувся, уявивши, що це могла бути одна із червонохрестних жалібниць, але чергова порція ласк засвідчила, що це була Кока! — лише в неї міг бути пірсинґ на язику.
«Еге! — подумав я собі. — Усе не так безнадійно! Хоча з іншого боку цікаво, чи взяв я у своєму житті бодай одну жінку, а чи завжди брали вони, засовуючи в мене свої пірсинґи, і тільки потім я вже засовував у них все решта?» А вголос сказав:
— А що, поросята, чи не покурити нам сінця? За перемогу лицарів Христових, наприклад.
Товариство заґелґотало, з'явився звідкись похідний бульбулятор, і невдовзі солодкавий аромат ґанджі поповз — вагоном, запахло батьківщиною, кірзаками і КПЗ.
Закурили козаченьки, страшно закурили, і ось уже:
— балачки пішли по другому колу;
— виповнені теплим димом слова, немов репліки-«хмарки» в коміксах, зависали над оповідачем і залишалися до кінця розмови — здавалося, до них можна повернутися будь-коли, гортаючи сторінки вечірки в зворотному порядку;
— і вже не дует, а цілий секстет звучав за столом (хлопчина, попри те, що сестри милосердно вдихали в нього дим методом «рот у рот», так і не очуняв, тому сьомого голосу не було);