Лунатиків вирішено було ізолювати.

Спеціально для них побудували серед поля концтабір, закамуфльований під річковий вокзал — таким чином будова виконувала подвійну функцію: збиті з пантелику ворожі шпигуни безуспішно шукали замасковане русло, що ним, евентуально, могла б здійснюватися мобілізаційна навігація.

Говорилося також про підземну ріку, яка через систему колодязів і шахт мала виходи на стратегічно важливі об'єкти.

Висувалися версії про секретне водосховище, з якого в потрібний момент рине паводком потік, вимиваючи сипкі піщані пласти і укладаючи таким чином передбачене штабними стратегами річище.

Найпросунутіші з аналітиків говорили про ментальну ріку, що витворюється груповим сомнамбулічним досвідом і використовується як альтернативний канал передачі інформації.

В кожному разі було вирішено заслати в табір спеціально підготованого резидента, який під видом лунатика-прозеліта проник би у святая святих клятих буддистів і вивідав би всі їхні таємниці.

Агент був унікальним у своїй справі: шпигун-самоук, нишпорка-харизмат, він завжди працював наодинці, його даних не було в жодній картотеці, він практично не існував як формально сущий, але — де-юре-фантом — досьогодні не завалив жодної операції.

Він легко пробрався у табір, легко увійшов у довіру і майже без проблем залишився, однак щоденна (щонічна, вірніше) практика лунатизму в поєднанні зі нелюдськими ініціаціями хоч і вивели його на найвищі щаблі втаємничення (вже за тиждень він ходив уві сні по карнизі будинку), та відбилися фатальним чином на психіці — його сомнамбулічне alter ego прийняло подобу однієї із тотемних комах, він сам натомість вибрав за фетиш саперну лопатку, за допомогою якої котроїсь ночі самотужки підкопав табір по периметру і вглиб у такий спосіб, що той запався під землю саме в той момент, коли лунатики-буддисти збиралися синхронно левітувати у бойовому порядку льотної ескадрильї.

Як з'ясувалося потім на допиті (за участю психіатра, професора-орієнталіста та лектора-пропагандиста з відділку паранормальних явищ), метою нашого резидента було не знищення табору, а лише переорієнтація лунатиків із військово-повітряних сил у секретні підрозділи андеґраунду.

Однак така мотивація, хоч і виглядала переконливо з точки зору згаданих експертів, не мала нічого спільного з реальністю — навіть під детектором брехні аґент-самородок не признався, що він лише хотів забезпечити заплідненій ним далай-матці найбезпечніші умови для відкладання яєць.

Кореспондент замовк і, злегка погойдуючись, здійнявся в повітря.

— Третя версія «Ідіотів» — шепнув я Евці.

— Альтернативний варіант «Пісочниці», — конфіденційно уточнила Ґанеша.

— Повний текст «Інструкції повернення», — додав жару я.

Однак Синкопа не відповіла.

А Кока показала мені язика (пірсинґ виявився у формі мишоловки) і вимкнула світло.

Чесно кажучи, не пам'ятаю, як я перелазив по столі через увесь вагон — було темно, а час і відстані, як це буває після викуреної з «лівими» трави, розтягувалися в безконечність.

Вочевидь, мені доводилося долати якісь перешкоди, можливо, я проповзав по чиїхось тілах, можливо, зупинявся пообдирати із себе налиплі сторінки «Sondenborg Review», мабуть, частину шляху я плазував під столом, хоча, без сумніву, шматок дороги подолав, перебираючись верхніми полицями — придалася не так йога, як досвід життя в гуртожитку — тривало це страшенно довго, тому я мусив перепочивати, час від часу підкріпляючись недоїдками, допиваючи залишки спиртного і засинаючи.

Пригадую, десь у районі шийки залізничної матки хтось сплутав мене зі своїм сексуальним партнером, але після Коки мені вже було не до сексу.

Що далі я повз, то вужчим робився прохід — тут усе, і стіл, і під столом, і на полицях було заставлене поклажею: клунки, коробки, торби, чемодани, наплічники, сакви і бесаги, тайстри і портфелі, кейси й ридикюлі, ну, коротше, всі можливі синоніми з підрозділу «багаж».

Мені доводилося протискуватися поміж усім цим дрантям, розсуваючи, як тільки можна, в різні боки. Щось падало на мене зверху, щось я підминав під себе, зачепився мені за портупею якийсь шнурок, що його не в змозі ані відчепити, ані перегризти, я волочив за собою, далі вже було так, що ані рукою, ані ногою попхати перешкоду не вдавалося, то я просто впершись головою вперто повз уперед, аж поки по якомусь остаточному зусиллі не заревів натужно паротяг і родові води не викинули мене в освітлений тамбур.

— Шанування моє… — в запалі вдячного полегшення почав було я, але дешевий символізм цілої ситуації остудив мій захват.

Перерізавши бритвою набридливий шнурок, я рушив уздовж потягу. Решта вагонів були майже порожніми.

Я йшов до вагону-ресторану. Він виявився в самому кінці ешелону і теж був пустий.

Тут треба було платити валютою, а рупій ні в кого не було. Не було їх і в мене, але я виклав перед старим індусом, що стояв за шинквасом, Загір і запитально подивився у його очі кольору випаленого піску. Індус простягнув руку, жестом попросив у мене окуляри нічного бачення, начепив їх на носа, немов лихвар пенсне, огледів монету з усіх боків і, кинувши її до шухляди, мовчки налив мені склянку води. Осмілівши, я поклав перед ним нотатник і бритву. Він заперечно похитав головою, проте випробував гостроту леза і погортав нотатник, зупинившись на сторінці, де я виписував собі цитати з улюблених книжок. Потім відсунув мої скарби набік і, зітхнувши, кинув мені до склянки шматочок льоду.