Санчо був задоволений цим не менш, ніж священик був здивований його простотою та тим, що на зброєносця так легко перейшло божевілля пана, який щиро гадав, що має стати імператором.

Тим часом Доротея сіла на мула священика, а цирульник начепив собі бороду з бичачого хвоста, і вони наказали Санчо вести їх до Дон Кіхота, попередивши, щоб він не казав рицареві, що знає священика й цирульника, бо інакше все піде марно, і Дон Кіхот не зможе стати імператором. Ні священик, ні Карденіо не захотіли їхати з ними (Карденіо — щоб не нагадувати Дон Кіхотові недавньої суперечки, а священик вважав тим часом свою присутність зайвою) і, пустивши їх уперед, самі поволі пішли за ними пішки. Священик не проминув дати Доротеї кілька вказівок, як їй поводитися, але та просила його не турбуватися цим, бо вона робитиме все, як сказано в рицарських книжках. Проїхавши три чверті милі, вони побачили між скель Дон Кіхота, вже одягненого, але ще не озброєного, і Доротея, довідавшись у Санчо, що це і є Дон Кіхот, погнала свого коня, а за нею поїхав і бородатий цирульник. Під’їхавши до Дон Кіхота, зброєносець зістрибнув із мула і прийняв у свої руки Доротею, що легко зійшла на землю і стала на коліна перед Дон Кіхотом. Наш рицар хотів підвести її; але вона, не встаючи з колін, промовила.

— Я не встану, відвалений і могутній рицарю, аж поки ваша великодушність та чемність не пообіцяє зробити мені добро, що вкриє вашу особу честю та славою і буде на користь найбезпораднішій і найзневаженішій дівчині, яку будь-коли бачило сонце. І якщо мужність вашої міцної руки відповідає вашій невмирущій славі, то ви мусите допомогти нещасній, що приїхала з таких далеких країн, притягнена вашим славетним ім’ям і шукаючи у вас ради на свою недолю.

— Я не відповім і слова, прекрасна сеньйоро, — сказав Дон Кіхот, — і не хочу нічого слухати, поки ваша врода не стане на ноги.

— А я не встану, сеньйоре, — відповіла смутна дівчина, — аж поки ви не дасте мені слова, що вволите моє благання.

— Даю вам його і пробачаю, якщо ваші бажання не шкодять моїй батьківщині та інтересам тієї, що володіє ключами від мого серця й моєї волі.

— Вони не шкодять нічому, мій добрий сеньйоре, — відповіла сумна дівчина.

У цю хвилину до Дон Кіхота підійшов Санчо і сказав йому пошепки:

— Ваша милість вільно можете обіцяти їй своє добродійство, бо мова мовиться тільки про те, щоб убити одного величезного велетня, а сама сеньйора — це висока принцеса Мікомікона, королева великого царства Мікомікон у Ефіопії.

— Хоч би хто вона була, — відповів Дон Кіхот, — я зроблю те, що становить мій обов’язок і що підказує мені сумління, згідно з моєю присягою.

І, звертаючись до дівчини, повторив:

— Нехай встає ваша велика краса, бо я вволю ваше бажання.

— Але я благаю, — сказала дівчина, — щоб ви, великодушний рицарю, поїхали зо мною дуже далеко, куди я вам скажу, і пообіцяли мені не втручатися ні в яку іншу пригоду, поки не помститеся за мене над зрадником, що проти всіх законів людських і Божих одібрав у мене королівство.

— Я ж кажу, що вволю ваше прохання, — відповів Дон Кіхот. — Від сьогодні, сеньйоро, ви можете прогнати тугу, що вас тривожить, і підживити новим огнем та силою свої підупалі надії. За допомогою моєї міцної руки до вас незабаром знову вернеться ваше королівство, і ви знову посядете трон своєї стародавньої великої держави, незважаючи на всіх лиходіїв, що хочуть стати вам на перешкоді.

Зажурена дівчина весь час хотіла поцілувати йому руку, але Дон Кіхот, бувши цілком чемним і благородним рицарем, ніяк не згоджувався на це. Нарешті, він примусив її підвестися і сам поцілував її дуже ввічливо й лагідно, а потім наказав Санчо негайно сідлати Росінанта та допомогти йому одягти всю зброю. Санчо підтягнув попругу Росінантові, зняв панцер, що, немов трофеї які, висів на дереві, і миттю одяг його на свого пана, а той, бачачи себе озброєним, сказав:

— Їдьмо звідси допомагати цій великій сеньйорі.

Цирульник усе ще стояв навколішках, силкуючись не сміятися і не загубити бороди, бо, коли б вона впала, пропав би весь їхній план. Але, почувши, що благання принцеси вволено, і бачивши, що Дон Кіхот негайно не береться виконувати свої обіцянки, цирульник підвівся із землі, подав Доротеї руку і разом із Дон Кіхотом допоміг їй сісти на мула. Зараз же зліз на Росінанта й Дон Кіхот, цирульник умостився на своїй тварині, а Санчо, знову опинившись на власних ногах, іще раз пожалів за своїм Сірим, крадіжка якого тепер найболючіше відчувалася. Але все це він терпляче зносив, бо був певен, що Дон Кіхот стоїть уже на певному шляху до імператорства, що він одружиться з цією принцесою і стане щонайменше королем Мікомікона. Його турбувало тільки, що королівство це лежить у країні негрів і що люди, яких Дон Кіхот дасть йому в васали [59] , всі будуть негри. Але й на це він швидко добрав доброї ради й сказав сам собі:

— Що з того, що мої васали будуть негри. Я пошлю їх тоді до Іспанії, продам там і дістану готівку. За готівку я спроможуся придбати якийсь титул або посаду, а з прибутків безтурботно вікуватиму свій вік. Треба тільки не спати й мати хист і спритність, щоб одразу все зробити доладу та продати 30 або 10 тисяч васалів. Їй-богу, всім їм я знайду місце, — маленьким і великим, чи які там вони будуть, і з чорних вони обернуться на білих та на жовтих [60] .

Ці думки заспокоювали й задовольняли його так, що йому навіть не важко було йти пішки. Карденіо й священик дивилися на все це з-за кущів і не знали, як пристати до них. Але вигадливий священик хутко добрав ради і, нашвидку зрізавши ножицями бороду Карденіо, дав йому свій сірий плащ і чорний комір, а сам лишився в камзолі й штанах. Це передягнення так змінило Карденіо, що він і сам себе не впізнав би, навіть якби глянув у дзеркало. Поки вони передягалися, інші вже випередили їх, але їм не важко було вийти на битий шлях перед ними, бо хащі та погана дорога не дозволяли вершникам їхати так швидко, як ішли піші. Вони зійшли з гір у долину, і, коли з гір з’їхав Дон Кіхот із супутниками, священик почав пильно придивлятися до рицаря, наче пригадуючи його, а потім кинувся до Дон Кіхота, витягнувши руки, і сказав:

— У щасливий час зустрів я зразок рицарства, мого доброго земляка Дон Кіхота Ламанчського, квітку й оздобу шляхетства, захист і порятунок усіх ображених, найдостойнішого з мандрівних рицарів!

І, кажучи так, обіймав ліве коліно Дон Кіхота, а той, дивуючись з усього цього, уважно придивлявся до священика і, кінець кінцем, пізнав його. Після цього, ще більше здивувавшись, він хотів злізти з коня, але священик не дав йому. Тоді Дон Кіхот сказав:

— Дайте мені злізти, сеньйоре ліценціате, бо не личить, щоб така поважна особа йшла пішки, а я їхав на коні.