— Так воно і є, — сказав Санчо, — бо з того часу, як мій пан здобув його, він користувався ним тільки в баталії — в нещасливому для нас звільненні каторжників, і коли б тоді на ньому не було цього, подібного до таза, шолома, він не викрутився б так легко, бо камінців під час бою ми скуштували чимало.

— Ну, що ви скажете, ваші милості? — скрикнув цирульник. — Ці добродії стверджують, та ще й наполягають, ніби мій таз — якийсь там шолом.

— А хто казатиме протилежне, — відповів Дон Кіхот, — я доведу йому, що він бреше, коли це рицар, а коли він зброєносець, то бреше тисячу разів гірше.

Ніколас, що був при цьому, знавши характер Дон Кіхота, забажав роз’ятрити йому навіженство та повести жарти далі, щоб усі посміялися, і сказав, звертаючись до другого цирульника:

— Сеньйоре цирульнику, чи хто ви такий, знайте, що я теж належу до вашого фаху і більше як двадцять років тому склав екзамен. Я знаю всі до одного цирульницькі прилади, а за молодих років був солдатом і дуже добре розуміюся на тому, що таке шолом, шишак, забрало та інші військові речі. З вашого дозволу я скажу, хоч завжди ладен пристати до загальної думки, що те, що сеньйор держить у руках, не тільки не таз для гоління, а таке ж далеке від нього, як біле від чорного, як правда від брехні. Отже, я кажу, що це — шолом, тільки не цілий шолом.

— Ні, звичайно, — відповів Дон Кіхот, — бо йому бракує забрала.

— Так гадаю і я, — сказав священик, зрозумівши вже наміри свого приятеля, і те ствердили Карденіо, Фернандо і його товариші.

— Що ж це таке? — скрикнув піддурений цирульник. — Хіба ж можливо, щоб стільки поважних людей казало, що це шолом, а не таз! Така комедія може здивувати весь університет, хоч які там сидять розумники. Ну, годі, коли цей таз — шолом, то сідло теж мусить бути збруєю, як каже сеньйор.

— Мені здається, що це сідло, — сказав Дон Кіхот. — Але, повторюю, сюди я не втручаюся.

— Сідло воно чи збруя, — сказав священик, — це належить розв’язати сеньйорові Дон Кіхоту, бо в цих справах ми всі даємо йому перевагу.

— Клянуся, сеньйори мої, — відповів Дон Кіхот, — у цім замку обидва рази, що я в ньому спинявся, зо мною трапились незвичайні речі, і я не зважусь певне відповідати ні на одне запитання про те, що в ньому діється. Щодо шолома, я вже висловив свою думку, а сказати, чи сідло це, чи збруя, не маю сміливості і здаюся на ваше вирішення. Мабуть, через те, що вас не висвячено на рицарів, як мене, тутешні чари не діють на вас і, маючи вільний розум, ви спроможетесь судити про все так, як воно є насправді, а не так, як мені здається.

— Певне, сеньйор Дон Кіхот цілком має рацію, — сказав дон Фернандо, — і нам належить розв’язати це питання, а щоб обґрунтувати наше рішення, я нишком зберу ваші голоси і потім повідомлю вас про наслідки.

Для тих, хто знав Дон Кіхота, все це було тільки причиною до сміху, але тим, хто не був знайомий із ним, ці жарти здавалися найбільшим безглуздям у світі. Такого погляду додержували і троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як виявилось потім, були квадрієри [63] . Але найбільше засмутився цирульник, перед очима якого таз обернуто на шолом, а в’ючне сідло, мабуть, стане розкішною військовою збруєю.

Але й ті, й другі сміялися, бачивши, як дон Фернандо ходить і одбирає у всіх голоси, запитавши нишком кожного, за що вважає він речі, через які знялася суперечка: за в’ючне сідло чи за військову збрую? Зібравши голоси від тих, хто знав Дон Кіхота, Фернандо голосно сказав:

— Річ ось у чім, добродію, я втомився збирати голоси, бо всі вважають за божевілля гадати, наче це осляче сідло, а не кінська збруя, та ще з коня гарної породи. Отже, наперекір вам і вашому ослові, це — збруя, і ви програли справу.

Почувши таке, один із квадрієрів, страшенно розгнівавшись і обурившись, сказав:

— Це таке сідло, як мій отець мені батько, і той, хто казав або каже інакше, напевне п’яний.

— Ти брешеш, як паскудний злодій! — крикнув Дон Кіхот і замахнувся списом, якого весь час не випускав із рук, на квадрієра так сильно, що, коли б той не ухилився, убив би його на місці. Спис, ударившись об землю, розбився на тріски, а решта квадрієрів, бачачи, як погано поводяться з їхнім товаришем, почали кричати, гукаючи на поміч Святе братство.

Корчмар, що теж належав до братства, прибіг із жезлом і мечем і став поруч квадрієрів. Цирульник, бачивши такий безлад, схопив своє сідло, а Санчо вхопив його з другого боку, Дон Кіхот видобув меча і кинувся на квадрієрів, Карденіо й дон Фернандо бігли на поміч Дон Кіхотові.

Священик кричав, корчмариха стогнала, корчмарівна хвилювалася, Маріторнес плакала, Доротея була збентежена, Люсінда остовпіла, цирульник гамселив Санчо, Санчо гатив цирульника, Фернандо, підібгавши під себе одного з квадрієрів, виміряв його тіло, корчмар на весь голос кликав на допомогу Святе братство, і всю корчму сповнили плач, крики, стогони, збентеження, переляк, здивовання, удари мечем, штовхани, ляпаси та кров. Серед цього хаосу, галасу й гармидеру Дон Кіхот, здумавши раптом, що зашився серед чар у таборі Аграманте, голосом, що прогримів по всій корчмі, гукнув: