— Я й не хотів би ділитися ним тепер, — відповів Дон Кіхот, — бо завтра ж уранці про нього довідаються пан із королівської ради і хтось інший дістане нагороду та подяку за мої труди.

— Щодо мене, — промовив цирульник, — то, слово честі, я не перекажу того, що почую від вашої милості, ні королю, ні роке [66] , ні будь-кому зі смертних. Я навчився цієї присяги з пісні про священика, що застерігав короля перед злодієм, який украв у нього сто дублонів [67] і мула-скорохода.

— Не знаю я тих пісень, — відповів Дон Кіхот. — Але знаю, що присяга тверда, бо сеньйор цирульник — людина порядна.

— Та хоч би й не був нею, — укинув слово священик, — я ручуся за нього й обіцяю, що в цьому разі він мовчатиме, як німий.

— А хто поручиться за вас, сеньйоре священику? — спитав Дон Кіхот.

— Мій духовний сан, — відповів священик, — який примушує мене берегти секрети.

— Присягаюся ним, — сказав Дон Кіхот, — що його величність зробив би найкраще, закликавши через герольда [68] до свого двору всіх мандрівних рицарів, які їздять по Іспанії. І коли б їх прийшло хоч з півдесятка, між ними міг би з’явитися один, якого самого стало б, щоб знищити всю силу турків. Будьте ж уважні, ваші милості, і стежте за моїми словами. Хіба ж це новина для мандрівного рицарства, що один рицар упорався з цілим двістітисячним військом, немов усе воно мало одну спільну голову і зроблено було з тіста. Спростуйте це, якщо не так. І скільки історій повно такими дивами! Якби тепер був живий славетний дон Бельяніс або хто інший з незчисленних нащадків Амадіса Гальського та став би на бій з турками, то я не хотів би бути ними. Але й тепер знайдеться хтось не гірший за колишніх мандрівних рицарів; принаймні щодо відваги. Більше я не скажу нічого.

— Ох, — сказала тут небога, — нехай мене уб’ють, якщо ви, мій сеньйоре, не гадаєте знову стати мандрівним рицарем.

— Я й помру ним, — відповів Дон Кіхот, — а турки нехай висідають де й коли хочуть і в якому завгодно числі.

А цирульник сказав на це:

— Благаю ваші милості дозволити мені розповісти одну історію, що відбулася в Севільї. Вона буде дуже доречна, і мені кортить розказати її.

Дон Кіхот дав дозвіл, священик та інші стали уважні, й цирульник почав так:

— У лікарні для божевільних у Севільї жив один хворий, якого родичі помістили туди через те, що він утратив розум. Він мав учену богословську ступінь з Осуни, але, на думку багатьох, був би однаково божевільний і тоді, якби здобув її в Саламанці [69] . Цей богослов по кількох роках ув’язнення вирішив, що він одужав і тепер уже при повному розумі. Гадаючи таке, він написав архібіскупові, благаючи й настирливо просячи допомогти йому визволитися з цих злигоднів, бо до нього вже повернувся втрачений розум, а родичі, щоб користуватися його часткою майна, тримають його тут і, всупереч істині, хочуть, щоб він до самої смерті був божевільним. Архібіскуп, якого переконали численні доладні та розумні листи, доручив одному зі своїх капеланів [70] довідатися у директора лікарні, чи правду пише йому ліценціат, а також поговорити самому з божевільним і, якщо виявиться, що той здоровий, взяти його звідти й повернути йому волю.

Капелан так і зробив. Директор сказав йому, що чоловік той і досі ще божевільний і хоч часто говорить, як людина великого розуму, але, кінець кінцем, прохоплюється нісенітницями, які багато переважають його перші міркування, і що в цьому капелан може пересвідчитися сам, поговоривши з ним.

Капелан побажав зробити так.

Він понад годину розмовляв з божевільним, і протягом усього цього часу той не тільки не сказав жодної дурниці чи недоречності, але й говорив так розумно, що капелан мусив повірити в його цілковите одужання. Між іншим, божевільний сказав йому, що вважає директора за свого ворога, бо той не хоче втрачати подарунків, які роблять його родичі, і атестує його як божевільного зі світлими проміжками; що найбільше лихо в цім нещасті — його великі статки, і, щоб користуватися ними, його вороги вдаються до обману й сумніваються в милості Господа нашого, який з тварини знову повернув його на людину.

Отже, він говорив так, що капелан почав підозрівати директора й вважав за користолюбних та бездушних усіх родичів хворого. А себе той показав таким розумним, що капелан вирішив узяти його з собою, щоб архібіскуп на свою волю розв’язав цю справу.

Мавши такий гарний намір, капелан попросив директора розпорядитися принести вбрання, в якім приїхав сюди божевільний. Директор знову радив йому добре поміркувати, бо ліценціат, безперечно, ще й досі хворий. Та ні попередження, ні поради директора не переконали капелана, що не хотів залишити його тут. Директор скорився — бо то ж був наказ архібіскупа — і хворому повернули його новий, дуже гарний одяг.

Побачивши себе в убранні здорової, а не хворої людини, божевільний попросив капелана ласкаво дозволити йому попрощатися зі своїми товаришами божевільними. Капелан одповів, що хоче супроводити його й подивитися на хворих, які жили в цій лікарні. Він і справді пішов разом із ним і ще де з ким із присутніх, а божевільний, підійшовши до клітки буйного хворого, на той час тихого та спокійного, сказав йому:

— Брате мій, подумайте, чи не маєте ви якого доручення. Я повертаюсь додому, бо тепер я цілком здоровий. Я подбаю про те, щоб прислати вам чогось смачного, а ви їжте, і їжте завжди. Кажу вам, пересвідчившись у цім із власного досвіду, що до всіх наших божевіль спричиняються порожній шлунок і повний вітру мозок. Кріпіться, кріпіться! Зневіра в недолі шкодить здоров’ю і прискорює наближення смерті.

Ці слова ліценціата чув іще один божевільний, в клітці напроти того буйного хворого, і, підвівшися зі старої циновки, на якій лежав голий-голісінький, гучним голосом спитав, хто такий виходить звідти цілком здоровий.

Ліценціат одповів:

— Я, брате: це я йду, бо мені нема вже чого залишатися тут.

— Подумайте,що ви кажете, ліценціате, — сказав божевільний. — То вас дурить диявол. Дайте спокій своїм ногам і лишайтесь собі у вашій камері. Тоді вам не доведеться повертатись.

— Я знаю, що я здоровий, — одповів ліценціат, — і мені нема чого повертатись.

— Ви здоровий? — скрикнув божевільний. — Ну, добре; ідіть собі з Богом. Тільки присягаюсь Юпітером, величність якого я представляю на землі, за гріх, який учинила сьогодні Севілья, пускаючи вас і маючи вас за здорового, я накладу на місто таку кару, що пам’ять про неї лишиться на віки вічні, амінь. Хіба ти не знаєш, нікчемний ліценціатику, що я можу зробити це? Бо я ж Юпітер-Громобій і маю в руках проміння, яким можу зруйнувати світ і завжди загрожую йому. А тепер я пошлю на цей темний народ єдину кару: в цій окрузі не йтиме дощ три роки, починаючи від дня та від хвилинки, коли я вирікаю цю загрозу. Ти — вільний, ти — здоровий, ти — не божевільний, а я — божевільний, хворий і ув’язнений. Дощ не йтиме так само, як я не повішуся.