По цій мові він погодився з рибалками і заплатив їм за човен п’ятдесят реалів, які Санчо видав дуже неохоче, сказавши:

— Ще двічі так поїдемо — і весь наш капітал загуде.

Мельники й рибалки, здивовано роздивляючись на ці дві постаті, такі неподібні до звичайних людей, ніяк не могли зрозуміти, до чого стосуються слова та запитання Дон Кіхота. Нарешті, вважаючи їх за божевільних, повернулися: мельники — до млинів, а рибалки — до своїх халуп. Дон Кіхот і Санчо повернулися до своїх тварин, і отак скінчилася їхня пригода з човном.

Досить засмучені й у поганому настрої підійшли до своїх тварин рицар зі зброєносцем, а особливо Санчо. Його брало за душу, коли в нього брали гроші, і, віддаючи їх, він немов оддавав свої очі. Не кажучи й слова, посідали вони верхи й од’їхали від славетної річки: Дон Кіхот — заглиблений у думки про своє кохання, а Санчо — про своє звеличення. Тепер, здавалося йому, був він дуже далеко від нього, бо, дарма що дурний, він, проте, добре розумів, що вчинки його пана всі, або більшість їх, були безглузді, і він чекав лише нагоди, щоб, не заходячи в остаточні розрахунки й не прощаючись, покинути його та податись додому. Але доля повернула все зовсім інакше, ніж він гадав. Сталося так, що другого дня на світанку, виїжджаючи з лісу, Дон Кіхот побачив луг і в кінці його багато люду, а наблизившись, зрозумів, що то мисливці з соколами. Ще під’їхавши, він помітив серед них великої вроди даму на надзвичайно білім коні в зеленій збруї і на срібнім сідлі. Сеньйора теж була в зеленім убранні, такім розкішнім і багатім, що здавалася втіленою розкішшю. В лівій руці вона тримала сокола, і з цього Дон Кіхот зрозумів, що вона значна сеньйора і веде в полюванні перед, як воно й насправді було. Отож він сказав Санчо:

— Поїдь, синку Санчо, і скажи цій дамі на коні із соколом, що Рицар Левів цілує їй руки і просить у її ясновельможності дозволу поцілувати їх і насправді та служити їй, скільки буде його сили та її волі. І дивись мені, Санчо, говори як слід та не оправляй доручення своїми приказками.

— Знайшли оправника! — відповів Санчо. — І це таке ви кажете мені, що не вперше вже в своїм житті їде як посол до вельможних високородних сеньйор!

— Крім посилання до сеньйори Дульсінеї, я не знаю інших випадків, коли ти був послом, принаймні з мого доручення, — зауважив Дон Кіхот.

— Це правда, — мовив Санчо, — але акуратного платника не турбує його застава, і в господі, де всього досить, не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мені нема чого говорити або попереджати мене, бо я до всього готовий і всього потроху доходжу.

— Я вірю цьому, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Час тобі добрий!

Санчо поїхав на всю ходу свого Сірого і, під’їхавши до вродливої мисливиці, зліз із осла, став перед нею навколішки і сказав:

— Прекрасна сеньйоро, отой рицар, що ви бачите, це мій пан, наймення Рицар Левів, а я — його зброєносець; дома ж зовуть мене Санчо Панса. Цей Рицар Левів, що звався давніше Рицарем Сумного Образу, послав мене сказати вашій ясновельможності, що він просить вас погодитись і благословити його здійснити його бажання, яке, каже він, і я гадаю, полягає лише в тім, щоб служити вашій незмірній пишноті і вроді, і з цього вам буде користь, а йому — величезна втіха та милість.

— Безумовно, добрий зброєносцю, — відповіла дама, — ви виконали доручення вашого пана за всіма правилами, що їх вимагають такі послання. Встаньте з землі, бо не личить зброєносцеві великого Рицаря Сумного Образу — про нього ми вже багато чули — стояти навколішках. Підведіться, друже, і скажіть вашому сеньйорові, що я і мій чоловік, герцог, із великою радістю вітатимемо його в нашому заміському будинку тут неподалік.

Санчо встав, вражений як вродою ласкавої сеньйори, так і її вихованістю та чемністю, а найбільше тим, що вона знала про його пана Рицаря Сумного Образу і не назвала його Рицарем Левів, певне, тільки тому, що той недавно прибрав це ім’я.

Герцогиня спитала його:

— Скажіть, брате зброєносцю, цей сеньйор ваш — не той, про якого надруковано історію під назвою «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» і який обрав дамою своєї душі якусь Дульсінею Тобоську?

— Той самий, сеньйоро, — ствердив Санчо. — А його зброєносець, який бере або повинен брати участь у тій історії і якого звуть Санчо Панса, — це я.

— Я дуже рада, — мовила герцогиня. — Їдьте, брате Пансо, і перекажіть вашому панові, що він буде бажаним гостем у моїм маєтку і що більшої приємності ніщо не може мені справити.

Санчо, дуже задоволений із такої милої відповіді, повернувся до свого пана і своїми селянськими словами переказав йому все, що говорила вродлива сеньйора. Дон Кіхот по-молодецькому вмостився на сідлі, уперся в стремена, поправив на голові шолом і, стиснувши шпорами Росінанта, ніби переможець який, поїхав цілувати руку герцогині, що покликала до себе чоловіка й оповідала йому про зустріч із нашим рицарем.

Герцог та його дружина читали вже першу частину історії Дон Кіхота, знали про його витівки і дуже охоче й нетерпляче жадали познайомитися з ним. Вони вирішили погоджуватися з усім, що він казатиме, поводитися з ним, як із мандрівним рицарем, і весь час, що він пробуде в них, додержувати церемоній, про які вони дізналися з рицарських книжок, що їх вони обоє залюбки читали.

Тим часом під’їхав Дон Кіхот і, піднявши забрало, лагодився злазити з коня. Бачивши це, Санчо хотів піддержати йому стремено, але, на лихо, злазячи з осла, заплутався ногою в мотузці свого сідла і повиснув на ній, ударившись обличчям і грудьми об землю. Дон Кіхот, звикши, щоб йому тримали стремено, і гадаючи, що Санчо вже біля нього, усім тулубом наполіг уперед і потяг за собою сідло з Росінанта, а воно, певне, було погано стягнуте попругою. І сідло, і рицар упали на землю; це дуже збентежило Дон Кіхота, і він почав крізь зуби клясти Санчо, який усе ще не міг звільнитися з мотузки.