Герцогиня аж заходилася сміхом, слухаючи лютого Санчо, але Дон Кіхотові не до вподоби було бачити його з такою брудною ганчіркою, оточеного кухарчатами, і він, низько вклонившись герцогам, ніби прохаючи дозволу заговорити, спокійно сказав усій юрбі:

— Слухайте ви, сеньйори рицарі, покиньте цього дядька та йдіть туди, звідки прийшли, або куди хочете. Мій зброєносець такий самий, як і інші, а цей таз — непотрібна для нього посудина. Ідіть собі, як я раджу, і дайте йому спокій, бо ні він, ні я не розуміємося на таких жартах.

Санчо підхопив слова Дон Кіхота й продовжував:

— Спробуйте тільки ще поглузувати з мене, селюка, і я не стерплю цього. Нехай сюди принесуть гребеня або чого хочуть та пошкребуть мені бороду. Якщо там знайдеться щось образливе для чистоти, я дозволю постригти себе навхрест.

Герцогиня, не перестаючи сміятись, відповіла:

— Санчо Панса цілком має рацію й завжди її матиме. Він чистий і, як сам каже, не має потреби вмиватися. А якщо наш звичай йому не до вподоби, — хай він робить, як знає. Тим більше, що ви, слуги чистоти, самі дуже брудні та неохайні і, скажу, надто нахабні. Ви зважились принести такій високошановній особі замість таза та глека з чистого золота та рушників із голландського полотна — дерев’яні корита та кухонне ганчір’я. Отже, ви злі і підлі негідники, що не можете сховати своїх заздрощів до зброєносців мандрівних рицарів.

Кухарчата і навіть дворецький, що прийшов разом із ними, подумали, що герцогиня говорить серйозно, швидко зняли із Санчо ганчірку і, збентежені та засоромлені, подались до кухні. Санчо, побачивши, що визволився з цієї, як він гадав, превеликої небезпеки, підійшов до герцогині і, ставши перед нею навколішки, сказав:

— За те, що ваша милість зробили мені, я можу віддячити тільки бажанням самому зробитися мандрівним рицарем і служити вашій світлості, поки буду живий. А тим часом я простий селянин, Санчо Панса на ймення, маю жінку, маю дітей і коли щось з усього цього може стати в пригоді вашій ясновельможності, я виконаю ваш наказ раніше, ніж ви встигнете його дати.

— Видно, що вас навчено ввічливості в школі справжньої ввічливості, Санчо, тобто що ви виховувались під доглядом сеньйора Дон Кіхота, — сказала герцогиня. — Щасти, Боже, такому панові — проводиреві рицарства і такому слузі — зірці відданості всіх зброєносців. Підведіться, друже Санчо, і я нагороджу вашу чемність, попросивши сеньйора герцога призначити вас якнайшвидше губернатором, що він уже й сам вам обіцяв.

Розмови на цьому припинилися. Дон Кіхот пішов відпочити після обіду, а герцогиня запропонувала Санчо зайти до неї, якщо він не дуже хоче спати, і перебути деякий час із нею та її служницями в прохолодній залі. Санчо відповів, що хоч він і звик спати влітку по обіді чотири-п’ять годин, але силкуватиметься цього дня не спати й однієї години і виконає її розпорядження, щоб віддячити за її ласку.

Герцогові й герцогині дуже сподобалися розмови з Санчо Пансою та з Дон Кіхотом, і вони вирішили пожартувати з нього так, щоб це нагадувало рицарські пригоди.

Найбільше дивувала герцогиню простота Санчо, що дозволяла йому вірити, ніби Дульсінея була зачарована, тоді як у цій справі чарівником був він сам.

Давши своїм слугам наказ, як і що робити, вони через шість днів після цього запросили Дон Кіхота й Санчо на полювання і взяли з собою стільки мисливців та доїжджаючих, скільки досить було б і для короля. Дон Кіхотові дали мисливську одіж, але він не захотів одягати її, відмовляючись тим, що незабаром йому доведеться повернутися до тяжких військових вправ і йому незручно возити з собою цілий гардероб убрання; Санчо подарували одіж із найтоншого зеленого сукна, і той охоче її взяв, мавши на думці продати її при першій нагоді.

Призначеного дня Дон Кіхот озброївся, а Санчо одягнувся у свою нову одіж, сів на осла, з яким він не хотів розлучатися, хоч йому й давали коня, і приєднався до загону доїжджаючих. Герцогиня вийшла в розкішному вбранні і Дон Кіхот із ґречності тримав за вуздечку її коня, хоч герцог і не хотів дозволити цього.

Кінець кінцем, вони приїхали в ліс, що ріс між двома високими горами, призначили, де стояти кожному, розташували по місцях мисливців, і почалося полювання з галасом, криками, гавкотінням собак і сурмлінням сурм, через які не можна було чути одне одного.

Герцогиня зійшла з коня і стала з гострою рогатиною там, де, як вона знала, звичайно проходять дикі кабани, Дон Кіхот і герцог теж посходили на землю і стали поруч неї, а Санчо влаштувався на своїм ослі позад усіх, боячись покинути його, щоб не трапилося часом із ним якого лиха. Не встигли вони стати на землю, а багато мисливців і слуг зайняти свої місця, як побачили, що на них мчить вигнаний собаками величезний кабан, вишкіривши ікла, а піна так і ринула з його рота. Помітивши його, Дон Кіхот просунув руку в щит, поклав другу на меч і вийшов назустріч кабанові, так само зробив і герцог зі своєю рогатиною, а герцогиня випередила б їх, якби чоловік не затримав її.

Санчо, побачивши таку велетенську тварину, зіскочив з осла, кинувся щосили навтіки, а потім почав дертися на високого дуба. Та коли він зліз уже до половини і вхопився за віть, щоб лізти вище, лиха пригода спіткала його — віть уломилася, і Санчо, падаючи, повис на гілках зовсім низько над землею. Опинившися в такому становищі, почуваючи, як рветься його зелена одіж, якою він зачепився за віть, і гадаючи, що страшенна тварина дістане його, коли кинеться сюди, Санчо зняв такий галас, що всі, хто не бачив його, подумали, що він уже в кабана в зубах.