Поезії
вернуться

Грабовський Павло Арсенович
Шрифт:

ДАЛЕКО

Там, далеко, на Вкраїні, Сяє сонечко ясне, Світить людям, та в чужині Не навідає мене. Там десь ллються рідні звуки, Боротьба за люд іде... Тута ж часом від розпуки Стигне слово молоде. Там матуся теплі сльози З горя щиро вилива... Тута ж хуга та морози, Серце в тузі занива. Побратими любі, милі, Скрізь розкидані вони: Спочивають у могилі Чи по тюрмах ждуть труни.

ДІТЯМ

Перша думка наша, діти, Краю рідному; Першу працю присвятити Люду бідному! Усім серцем полюбляти Вчиться ближнього, З тяжких злиднів визволяти Неспроміжнього. Не кохайтесь у користі З її шматтями, А прямуйте жити вмісті, Бутибраттями! Чули заповідь господню: Всім любитися, А не рить другим безодню Та злобитися! Отож будьмо, діти, певні По-господньому: Завжди милі, завжди кревні Одно одному!

ДО Б. С – ГО [4]

Прощай, коханий ляше-друже! Час розістатись настає. А як болить, як б'ється дуже Від туги серденько моє. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, І от зійшлись в тюрмі з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарівничої омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вічна та кайдани - То нам судилося одно. Але ж і ту судьбу шалену Не довелось ділити нам: Ти - за Байкал, а я - за Лену,- Розтечемось по чужинам. Хто зна: чи вернеться спромога До праці стать за все святе, А чи навік тяжка дорога Колючим терном заросте? Отак-то, голубе мій, ляше! Тобі - рудник, мені - тайга... Та не належить серце наше До пут утисника-врага. Віддавна руки нам невільні, Душі ж неволя не скує; Єднають нас змагання спільні,- Хто їх хортами зацькує? Не кривда п'яного магната, Не заздрість жирного ксьондза, - Нас порушає проти ката Журби вселюдської сльоза. В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми рідні браття, Ми - нерозлучні бояки. За що ж? За те, щоб духом згоди Все понялося між людьми, Щоб наші змучені народи Так побраталися, як ми!

ДО ГАЛИЧАН

Міцно, браття, стиснім руки, Обіймімось гаряче: Вкупі рушмо проти муки, Що вражає боляче! Здавна нам одна дорога, Незворітна та тяжка; Всіх однако мати вбога До роботи заклика. Годі ж спільної розради, Що люд путами скула; Годі з нас тієї стради, Що країна прийняла!

ДО ДІТЕЙ

Коли бо, дітки, малась мога Знов повернутися між вас! Так заросла давно дорога, Побив надії хмурий час! Зазнайте ж втіх, поки не пізно, Шд пильним доглядом сім'ї, Та не розкидано вас різно З-під крилець неньчиних її. Нехай же вам господь - благаю Протягне дітство золоте, Щоб ви росли на радість краю Без мук, що потім уздрите!

ДО МАТЕРІ

Мамо-голубко! Прийди, подивися. Сина від мук захисти! Болі зі споду душі піднялися, Що вже несила нести. Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу, Стогнеш сама у журбі; Хай я в неволі конаю та плачу, - Важче незмірно тобі. Бачити більше тебе я не буду; Не дорікай, а прости; Та від людського неправого суду Сина свого захисти!

ДО Н. К. С.

Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої,- Вже більше, мабуть, не знайти. Таку не часто скинеш оком, Такою тільки що марить... А раз зустрінеш ненароком - Навіки долю озарить!

ДО Н. К. С. 2

Зранку в холодну могилу Ти жертвою часу лягла; Без жалю загублено силу... А в мене пак гадка жила: Що повівом навіть не скине На тебе пануюче зло, Що смерть над тобою залине Отрутою повне жало!

ДО ОРЛА

Обох нас, орле стервоїдний, Знажає поле боротьби: Рвемо у других шмат послідній, Жаги нікчемної раби. Та чом не в мене твої крила? Я полинув би вище хмар: Тут кров злочинства землю вкрила, Скрізь повно слів, в повітрі - вар! Де б не поглянув - боже!
– всюди Слід жертв, загублених дарма; Не змовк стон тіней,- рвуться груди; Нищаву смертю обійма. О, браття серби, - гірко плачу! Свята надія геть зника... Все кров та кров... Між нами - бачу, Червона річка протіка!