Вона піймала його погляд і подивилася на свої руки.

— Так, я знаю це, — спокійно відказала вона.

Він замовк. Георгій був ошелешений, коли побачив цей відігнутий мізинчик. Саме так тримала філіжанку кави Скоропадська. За мить він оговтався.

— У пані Скоропадської були саме такі руки.

— Як цікаво! — захоплено промовила Євдокія. — Аз ким ви ще спілкувалися?

— Ну... — наморщив лоба Георгій. — У Парижі мені пощастило познайомитися з Терещенком.

Євдокія скривилася.

— Терещенки не були дворянами. Це були купці, які сколотили собі капітал на різних торгових ґешефтах.

Георгій із здивуванням відзначив, що навіть у молодих поколіннях Ханенків не минулася образа на Терещенків.

— Але вони на той час становили бізнес-еліту.

— Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, — твердо, аж надто твердо, промовила вона.

— Чому?

— Не дано.

— А сьогоднішні бізнесмени?

— Тим паче.

— Чому — «тим паче»?

— Тому що сьогодні взагалі нівелювалося поняття еліти.

— Як це?

— Сьогодні елітою називають найбагатших бізнесменів або найбільших чиновників або зірок шоу-бізнесу, тобто тих, які колись обслуговували еліту.

— Невже це сьогодні щось значить?

— Не знаю... Це ж ви — там, нагорі... Нам знизу не видко... — сумно, але не без іронії промовила вона і посміхнулася: — Як воно там, нагорі?

Георгій замислився. Він згадав нічну розмову з Борисом і Романом.

— Так само, як і всюди... — невпевнено відповів він.

— Та ну? — з недовірою спитала Єва. — її маленькі чорні очки-намистинки загорілися якимось східним азартом.

Георгій дивився на неї і посміхався. Невже й справді, Ханенки — татарського походження? — як собі думала його мама. Ханенко — від слова «хан» — говорила вона. А вона була хорошим філологом.

— Чого ви смієтеся? — зашарілася Єва.

— Я не сміюся, я думаю, як краще вам пояснити, — поспішив запевнити її Георгій. — Ось ви — хто за спеціальністю?

— Я давно не працюю...

— А в принципі?

— Я — вчитель математики, — строгим учительським голосом відповіла вона.

— Чудово! Напевно ж, у вашій школі існувала конкуренція, інтриги, підлабузництво до начальства, були стукачі... Претенденти на місце завуча чи директора йшли по трупах... Ну, щось таке... Було?

— Було, — сказала вона рівним голосом, хоч із відчутними нотками відрази. Очевидно, ця тема її зачіпала за живе.

— Я навіть можу сказати, пані Єво, чому ви пішли зі школи,—зненацька для себе, почав він. — Ви претендували на якусь посаду... в межах свого колективу... ну, скажімо, на посаду директора школи... Ви ж — світла голова, інтелігентна жінка з притаманним лише справжній еліті почуттям благородства і поваги до інших, у тому числі до дітей... А посаду отримала сіра нікчема. І не виключено, що хабарник. І інтриган. І ви пішли зі школи. З гордо піднятою головою. Вас просили, благали повернутися, адже, переконаний, без вас уся робота завалилася, однак ви не простили їм. Я не помиляюся?

Вона дивилася на нього з підозрою, ніби зважуючи — чи не провокатор він. Георгій, відчувши її настрій, поспішив запевнити:

— Не переживайте, я не провокатор... Просто я пережив кілька днів тому подібну ситуацію... До речі, також прогорів...

Вона мовчала, її татарські вилиці ледь помітно рухалися.

— Я просто хотів вам продемонструвати, що ... нагорі відбувається таке саме, що й унизу. Хіба що боротьба за виживання стає дедалі жорстокішою... І цинічнішою... Позаяк — чим вище, тим шматок, за який борються, є ласішим... Хоча має він універсальну назву «влада»...

Нарешті вона підняла голову і втупилася кудись у вікно, глибоко замислившись. Георгію було ніяково. Він долив у келихи вино.

Мовчанку порушив Георгій-менший:

— Ма! Можна я погуляю?

Жінка повернула голову і невидячим поглядом подивилася на нього.

— Ма, я ненадовго, — просився син.

Єва немов прокинулася. Подивилася на гостя, сказала тихо, однак тоном, який не терпів заперечень.

— Я хочу, щоб ти побув з нами.

Георгій відчув незручність становища. Може, не слід було йому так, у вічі, нагадувати Єві про її школу або говорити про владу. Однак, здається, вона вже оговталася.

—Я приготую ще чаю! — встала вона і вийшла на кухню.

Він терпляче чекав, стежачи за точними, виваженими рухами господині. Вона змела крихти зі скатертини, позбирала брудний посуд і принесла три чисті горнятка з блюдцями. Потім принесла розеточку з печивом власного приготування — маленькі хрусткі палички, посилані

кмином і... Георгій завмер. «Ні, цього не може бути!» — сказав він собі.

Він подивився благальним поглядом на господиню, як дивляться собаки на своїх власників, і спитав по-дитячому невпевнено: