«Катастрофічно не вистачає часу! Можливо, запланувати завтра зустріч з Тамілою на пів на восьму і з Льошкою-маніяком на восьму? Сподіваюся, завтра мені вже не буде з ким сваритися вдома, тож я вчасно опинюся на роботі. Аліси вже не буде...»

Ага, болюча тема. Він узяв трубку і набрав свій домашній номер.

— Ніно Іванівно! Як справи? Що на сьогодні готуєте? Тільки в пароварці, будь ласка! Аліса удома? Так? Що робить? Дивиться телевізор? Шарман! Ніно Іванівно, слухайте мене уважно: підіть на базар і принесіть побільше картонних коробок, нехай Аліса збирає туди свої манатки, на таксі у неї гроші є. І на все решту. Кредитну картку нехай лишить собі. Що ви кажете? Вам незручно? Якщо хочете у мене працювати, робіть, як я кажу!

«Це егоїстично? Не по-джентльменськи? А я думаю, що навпаки. Саме так роблять джентльмени, коли хочуть позбутися нестерпної леді. Без скандалів і сліз. Без з'ясовування стосунків — хто кому що винен. Все дуже просто. А може, я й справді ненормальний? Я не відчуваю ніякого жалю з приводу розриву з Алісою. Невже так має бути? Адже ми прожили якийсь час разом. Теоретично мали б бути хоч якісь сентименти! А практично сентиментів немає. Лише полегкість, або, як писали у минулому столітті, «полехкість». У фонетичному принципі написання слів є певний сенс, — так говорила його мама, викладач історичної граматики. І справді, слово «полехкість» звучить набагато «легшим» і «невагомішим», аніж «полегкість».

Він під'їжджав до будови з куполом на Грушевського. Його спортивна машина виглядала дещо несерйозно серед масивних мерседесів нових депутатів.

«Ну от. Хіба я неправий? Невже мені не конче потрібна нова машина? Я відчуваю фізичний дискомфорт, паркуючи свою спортивну машину біля поважної установи. Адже відомо, що ти — те, на чому ти їздиш. Машина — це твоя візитна картка. Після того, як я втратив свою «Бойову машину водія», довелося пересісти на цю дуже стильну дівчинку. Моя спортивна машина — це стан моєї душі, тобто дещо інтимне. Навіщо вивертати свою душу? Адже я ретельно приховую її за маскою. Саме тому мені потрібна ще одна — тепер уже представницька — машина. Може, придбати викличну «Мазераті»? Цікаво, як повилазять банькуваті фари у «Мерседесів» під ВерховнойРадою, коли біля них нахабно запаркується лялечка, на носику якої блищатиме майже український державний герб. Треба над цим поміркувати. Треба... Навіщо було Алісі заводити скандал через моє рішення купити нову машину? Адже вона прекрасно знає, що істерика не піде їй на користь. От і позбулася достроково права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць — другий. Такої лафи, як у мене, їй навряд де знайти. Тепер хай на себе нарікає! Щось я сьогодні надто агресивний. Треба припиняти. Це не мій стиль».

Мобільник заспівав лезгінку. Він подивився на номер. «Аліса, — визначив він по номеру. — Дзвонить з дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?» Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.

Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це хороша прикмета. Зустріч один на один з Плющем приносила йому удачу.

— Доброго ранку, Іване Степановичу! — привітався він і протягнув руку.

— Здрастуй, Жорику! — дружньо потиснув йому руку екс-спікер.

Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем явно симпатизували один одному. Плющ — це класик української політики. А таких в Україні два — три. А екс-спікеру Георгій імпонував, очевидно, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним гартом, чого так часто бракувало парламентському стаду.

— Слухай, Жорику, я давно хочу тебе спитати, де ти купуєш свої галстуки? — чи то жартома чи то всерйоз спитав Плющ.

«Жартує?»—розмірковував Георгій. Плющ був не таким простим, як здавався на перший погляд.

— У Парижі, — посміхнувся Георгій, — а що? Подобається? Хочете — подарую?

Георгію дуже захотілося в цю ж мить подарувати йому краватку, яку купив за суму, що далеко перевищує середньо-статистичну. Йому здавалося, що це принесло б йому удачу. Однак екс-спікер розсміявся:

— Та мене ж у ній засміють!

Георгій і собі засміявся й пішов далі. По ходу він з підозрою роздивлявся свою краватку від «Пако Рабана». Криваво червоні колечка-бублички, покриті срібними блискітками, на ніжно-голубому фоні. Так, звичайно, вона не стандартна і навіть дещо виклична, але, здається, цілком пристойна.

Георгій побіг, щоб не запізнитися на засідання фракції, і по дорозі зіштовхнувся з Османом Османовим, за паспортом Осман-огли.

— Селям-алейкум, Осман-ага, — на східний манер привітався Георгій.

— Здоровеньки були! — той «відплатив» йому тим же жартом.

Незважаючи на зовнішню «бейську» огрядність, Осман-огли мав маленьку, по-дитячому м'яку ручку. Через неї завжди передавалася потужна енергетика. Саме тому Липинський завжди намагався притримувати її на мить довше.

Османов перевальцем пішов до зали, де засідала його фракція. Георгій дивився йому вслід. Дивний він чоловік. Його називають «монстром» української політики. Осман Османов, або по паспорту Осман-огли, — це втілення східного мистецтва вирішувати справи — негаласливо і мудро. Зовні він здавався дуже неповоротким, однак це було оманливе відчуття: варто було йому, спадковому кочівнику, «опинитися на коні», тобто зайнятися справою, в якій був кровно зацікавлений, як у ньому з'являлася блискавичність рішень, влучність ударів по супротивнику і несподіваність комбінацій.

— Привіт, Джордже, — вивів його із заціпеніння Діма Білоцерківський, його колишній однокурсник. З ним Георгій не любив ручкатися: не тому, що той був по життю панським холуєм і бездоганно володів методикою ґешефту, —це його вибір, і він має на нього право, а тому що через рукопотиснення Білоцерківський вампірив.

— Здоров! — привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції.

У дверях він зіштовхнувся з Ільчишиним. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати.