За ним устав літній чоловік зі світлими, майже Ісусів-ськими очима. «Іван Самійлович або просто Дід». Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.

Останнім стояв здоровань, що представився «Сидором». Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.

Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.

— Із чим ти, до нас прийшов? — нарешті спитала вона Георгія. — З благою вістю... — пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він іще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:

— У вас на хвості сидить служба безпеки.

Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:

— Невже це новина? — зневажливо заявила вона. Георгій кахикнув.

Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.

— Вони вже давно вас вичислили, — пояснив він. — Не питайте: я не знаю як. Я прийшов, бо... — він розгубився. — Бо хочу сам у всьому розібратися...

— А хто тобі дав право? — спитав викличним тоном Студент із зовнішністю фаната-царевбивці.

Георгій замислився. «А й справді: хто йому дав право стромляти носа в чужі справи? Та й навіщо мені це? Взагалі-то я прийшов до Євдокії. Як до жінки. І я зовсім не розраховував на безглузду дискусію».

— Ну, то я пішов! — примирливо промовив він. — Вибачте, що потурбував!

Він і справді вже попрямував до виходу, аж тут озвався Професор, той, що дуже подібний до чахоточного різночинця:

— Стій!

Георгій з тону зрозумів, хто тут головний.

— Поговорімо!

Липинський обернувся. Професор припинявся з крісла і відразу ж опустився. Георгій спостеріг, що той сидить на хутряній підстилці, незважаючи на те, що за вікном літо.

Липинський стояв перед цією групкою чоловіків і почував себе ніяково у своєму костюмі за тисячу доларів, сорочці за сто доларів і черевиках ручної роботи. Він уперше в житті відчував, що його стильність абсолютно безглузда у цьому житті. Тим паче тут. А зараз вона взагалі працювала проти нього.

Члени таємної групи промовисто дивилися на нього. В їхніх поглядах читалося: що ти можеш розуміти про нас? Ти, що носиш ці дорогі й абсолютно нефункційні речі? Ти, що можеш витрачати такі шалені гроші на щось матеріальне? Ти, що з жиру бісишся і не знаєш, що на себе начепити! Як можеш ти, денді, розумітися на тому, що є свобода, а що є справедливість?

«Краще мені було б піти звідси. Нічого доброго для себе я звідсіля не винесу. Мені не до вподоби ця похмура компанія», — говорив собі подумки Георгій.

— Ти можеш поставити нам запитання, які тебе цікавлять, — хрипким тоном дозволив Професор і закашлявся.

Георгію не лишалося нічого іншого, як прийняти правила гри.

— Вас багато? — спитав він.

— Небагато, всього кілька тисяч. «Ого!»

— Ви вважаєте тероризм прийнятним?

— Ми не терористи.

— А хто ж ви?

— «Асенізатори суспільства».

— Ви вважаєте нормальним, коли гинуть невинні люди?

— Ні. Ми намагаємося уникати цього. Однак ми — фаталісти. Наші дії спрямовані проти конкретних людей, державців, яких ми вважаємо злочинцями. Якщо випадково загинуть невинні люди, то це фатум.

— Ви віруючі?

— Звичайно. Фанатично віруючі.

— І що каже з цього приводу Святе письмо?

— Це хрестовий похід.

— Проти держави?

— Так.

— Припустимо, ви домоглися свого: ви зруйнували державу. Що потім? — Зруйнувати державу — неможливо. Ми тільки руйнуємо її.

— Не розумію.

— Важливий лише сам процес. У даному випадку процес руйнації.

— Що він дає?

— Відчуття свободи.

— Кому?

— Народу.

— Як ви собі уявляєте процес руйнації держави?

— Педантичне знищення всіх представників і символів влади.

— На їх місце прийдуть інші.

— Я ж сказав: важливий сам процес.

— До чого тут свобода?

— Акт знищення представників чи символів влади викликає сум'яття у самій структурі влади. Народ відразу ж користається цим сум'яттям і бодай деякий час має свободу дій.

— Ви вважаєте себе патріотами?

— Так.

— Але ж руйнуючи державу, ви автоматично ставите під загрозу її незалежність? Ваші дії, ослаблюючи свою державу, створюють передумови включення її до складу могутнішої держави.

— Тепер не ті часи. Крім того, у нашому списку «точкових ударів» — представники не тільки України, а й можновладці-сусіди.

— Ви усвідомлюєте, що ви — злочинці?

— Наші вчинки можуть оцінити лише наші правнуки. Георгій відчув, що в нього мокре чоло. Він поліз шукати