хусточку в кишені і не знайшов. Краплина поту стекла по його обличчю на білосніжний комір дорогої сорочки.

Його переповнювало тільки одне бажання: втекти звідси і забути все, що він тут почув. Однак ноги неначе вросли в підлогу.

— Хто ви всі? — ковтнув він слину.

— Ми всі — твоєї крові. Ми всі нащадки колишньої української еліти.

— Що вам поганого зробила ця держава?

— Кожна держава є антиморальною за своєю суттю, оскільки обмежує людську свободу. Однак одні держави — меншою мірою, інші — більшою. Наша держава якраз є надто аморальною.

— Різдвяна акція — це серйозно?

— Так. Це різдвяний подарунок українському народу... Георгій обвів усіх поглядом. Перед ним сиділи зазомбо-

вані люди.

— Мені треба йти! — різко сказав він. Професор припіднявся.

— Я відповів на всі твої запитання. Тепер твоя черга. Георгій не мав сили опиратися. Слабкий голос тримав

його у тенетах.

— Що таке свобода?

Перше, що спало Георгію на думку, — це марксове «усвідомлена необхідність». Однак це б прозвучало надто смішно в нинішній ситуації.

— Не знаю... — сказав він після певної паузи. — Ти відчуваєш себе вільним?

— Не знаю...

— Що треба зробити, щоб людина почувалася вільною? Георгій мовчав. Він відчував, що програв цей словесний поєдинок. А мав би виграти. Він повинен був, це його моральний обов'язок... Він мусив переконати їх, запобігти можливим нещастям.

Він обдумував, як правильно повести дискусію далі. Тим часом Професор звернувся до нього з проханням:

— Георгію, ми тебе просимо особисто взятися за оборону в суді нашого колеги, який потрапив туди зі своєї дурості на акції «Голий король». Чув про таку? Його треба витягти з в'язниці. Візьмешся?

«Тільки цього не вистачало!» — подумки закричав Георгій. Але вголос цілком несподівано для себе погодився:

— Візьмуся! Я дам хорошого адвоката. «Він мене що — загіпнотизував?»

Георгій безпорадно обернувся. За його спиною стояла Євдокія. Вона привітно посміхалася. Йому стало легше.

— Розслабся, — сказала вона.— Це класні хлопці! «Нічого собі «класні»! Убивці, терористи, злочинці...» — Вони — не злочинці. Вони — патріоти, — усміхалася Євдокія.

— Убивати — це не злочин?

Єва була готова до цього запитання.

— Робін Гуд був злочинцем? Кармелюк — теж? А Довбуш? Де-юре — так, а де-факто — ні. Цікаво, чи були вони патріотами? Так? Ні? Чому ж тоді історія саме з них робить героїв? Чому історія мовчить про тих, хто став їхніми жертвами?

— Сьогодні інший час... — невпевнено сказав Георгій. — Ми маємо свою, незалежну правову державу...

Він це сказав і почервонів. Напевно, слово «правову» не слід було вживати у цьому товаристві. Він підняв очі і подивився на Професора. «Так і є. Ляпнув дурницю! Треба якось зам'яти цю незручність».

— Звичайно, в нашій державі багато недоліків... Адже це тільки початок... Перехідний період... Свого роду НЕП... Немає досвіду... І бізнес, і політика ще безграмотні. Але ми вчимося. Зрештою, прийдуть нові люди до влади... Кращі...

— І ти віриш, що вони змінять щось?

— Вірю, — сказав Георгій, проте надто вже невпевнено. Треба було сказати це переконливіше.

— Ти помиляєшся. Як не крути, однак будь-яка держава є інститутом, який обмежує людську свободу.

— Без неї не може бути порядку...

— Порядок? А що таке порядок у твоєму розумінні? Коли безпорадним президентом-маріонеткою керують то одні, то інші? Коли нам згори поступає вказівка робити щось, а ми точно знаємо, що так чинити безглуздо? Це ваше уявлення про порядок. А наше — зовсім інакше: народ не можна ґвалтувати... Він мудріший за вас усіх разом узятих. Дайте йому волю...

— Ми також хочемо розширити права місцевих органів влади... Ми також—за розширення форм самоуправління...

— Одколи це ти став захисником влади? — почувся іронічний Євин голос за спиною.

Липинський не обернувся. Зараз він аж ніяк не хотів зустрічатися з нею поглядом.

— Що ми з ним розсюсюкуємо! Він же один із них! — підскочив на місці гарячий Студент.

—Хлопці! — спробував переконати присутніх Георгій. — Не бавтеся з вогнем! Покиньте цю справу! Це все добром не скінчиться!

— Єво, навіщо ти його впустила? — різким голосом спитав той, хто назвався Аміко.

Липинський намагався спиною відчути, що зараз відбувається з Євдокією. Іззаду не долинуло жодного звуку. Вона нічого не відповіла. «Не схотіла? Не знайшлася? Шкодує, що впустила мене? Чи чхає на мене? Чому вона мовчить?» Він обернувся. Вона безтурботно посміхалася. їй подобалася ця гра. Георгій знову заговорив: