Шрифт:
Вона мовчала, як мур.
Казав:
– Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя - це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя - з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть - бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…
Сіли на обніжку.
– Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…
Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…
Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:
– Тетяно, та ви чуєте чи ні?
Підводив їй голову.
Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу - зів'яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…
Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.
Осміхнулась:
– О, чого ж це я вас до хати не кличуі
Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.
Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі… Пішли до хати.
XII
В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.
Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі…
Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить - зараз тікає… Хотіли якось додому провести - сполохалась, аж почервоніла:
– Ні, ні - не треба!
– Чому?
– Тепер свято - скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…
Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини…»
Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце - вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.
– І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці,- махнула без надії рукою.
Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима.
– Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
– Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.
На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили - схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь - і той пом'якшав. Казав:
– Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тішити,- от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею - хай прийде попрохає - дозволю вже в хорі співати…
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці - буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…
Думалось…
XIII
І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів - народний театр… Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне…
А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу пречисту, далеко прогула луна.
Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.
Увіходимо.
В церкві людей - тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута…
Кінчали службу.
В церкві стало урочисто, тихо.