Тихо, тихо в кімнаті…

Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені.

Короткий кашель… скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка - і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий.

…Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: «Чи не світає?»

Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає.

Стою ще хвилинку - не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах… Підкралася позаду, засяяла і хвать - місяцеві лице, мов руками, затулила, - і все внизу затьмарилось, засоромилось…

Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється…»

Знову до стола… Хвилина, друга - потонув у глибині мережаних рядків…

Щось шкряботить у віконницю - слухаю, мов крізь сон…

Гуркотить віконницею - чую й не проснуся.

І раптово ударили живі слова…

Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:

–  Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?…

Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах-засватана дівчина Наталка…

–  Тетяна?…

Сміється:

–  Я вас налякала?
– Далі: - Ось ідіть сюди. Швидше.

Виходжу.

Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:

–  Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!

Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.

Ворушиться якась тривога.

–  Що таке вам, Тетяно

Підводить голову, розплющує очі.

–  Думаєте - п'яна?
– похитала головою.- Ні, неправду кажуть люди - не пила й не буду пити.

В очах промайнуло ясне й правдиве.

–  Слухайте…- І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда…- Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…- Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант…

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.

А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї - талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…

Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.

–  Ви поїдете в город?

Зітхає:

–  Ой, поїду…

Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.

–  Андрію Маркевичу, сюди йдіть!

–  А чого там?
– озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.

–  Та йдіть до гурту - тут скажемо.

Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…

–  Що це у вас таке веселе?
– питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповідаємо наперебій.

–  Що? Талант? Який талант?…

Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:

–  Хто це казав вам?

–  Всі казали. Артист там один був, професор…

Андрій не діймає віри:

–  Може, якийсь професор магії та хіромантії.

–  Ні, ні, справжній, видатний, відомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне…

Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:

–  Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?

–  Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.

Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.

Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:

–  От так Тетяна! От так Гнатівна!…-Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю- Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю…