–  Не любимо й на перехід один одного. Не людина - собака пінява…

Помовчав.

–  Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село - з'їсть.

Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.

Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько - в консисторії, і люди - теж за дяком. Крім того, поблизу - штунда.

–  То й що?
– питаю.

Осміхається. Помовчавши:

–  Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе - вподобали…

Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.

Інтимно:

–  Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то - в монастир на покуту.

–  І це було?
– заохочую.

–  Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…

–  За що?

–  Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, - додав він скромно. Зітхнув: - Ех, огидло все це мені до краю.

–  То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?

Підвів голову й серйозно подивився на мене:

–  В москалі візьмуть.

Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:

–  А ви самі - якого роду?

Я сказав.

–  Умгу…

–  А що таке?

–  Я - так.

Заспокоївся.

Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.

Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.

До мене:

–  Ви співаєте?

–  Співаю.

–  Цю знаєте?
– І на всю школу несподівано шугнуло:

Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:

–  У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?

Я сказав, що горілки не буду пити.

Він не почув чи не зрозумів:

–  Що?

–  Кажу, що я пити не буду.

–  Чому?

–  Не п'ю.

Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:

–  Ви - козак?

Сміюся:

–  Козак.

–  І не будете?
– В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.

Кажу спокійно й рішуче:

–  Ні.

Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.

–  Не треба. Казали - приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…- Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.

У порозі спинився, саркастично зажмурив око:

–  Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту - плакати не буду.

Ляснув дверима, зник.

Дивлюсь услід.

Химерна якась людина.

Андрій Маркевич, старший учитель в школі,- рудий кремезний паруб'яга. Обличчя - червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові - кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.

Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.

Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.

До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.

Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.

В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.

Став помічати - мій колега спозирає за мною.

Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…

Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.

Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здаєіься, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.

Одного вечора чую - легенько стукає в двері.

Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.