–  Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.

–  Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун…

–  Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить…

–  А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.

Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:

–  Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…

Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.

–  Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.

–  Ехе-хе!
– зглибока зітхнув Андрій.

–  Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною.

Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.

–  Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки:

Ой послала ж мене мати

Зеленого жита жати…

Почервоніла:

Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.

А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться.

–  Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.

Подивився на неї скоса:

–  Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.

Тетяна винувато зітхнула.

–  Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно?
– починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.

Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:

–  На чорта вони мені?

–  Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?

–  Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.

–  Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:

І хліб пекти,

Й по теляти йти

–  Буду.

Упертість закам'яніла на її обличчі.

–  А там і до Явдохи на досвітки підете.

–  І піду.

Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:

Зеленая ліщинонько,

Чом не гориш ти, все куришся…

–  Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря!
– сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.- Бачите?

Я й без цього вже не зводив з неї очей.

Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.

Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.

Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.

Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.

Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:

«Та й що буде? Ну, що далі?»

Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»

Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.

Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:

Коло броду беру воду,

По тім боці мої карі очі.

Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:

–  Оце, як бачите… Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,- мужик останеться мужиком. Ні-ні-та й покаже себе.-Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.