Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, - знала з розмов: половина Збруча наша, а друга-польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:

–  Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?…

Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.

Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка - на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям - не зважати на перешкоди; очі-сині, ніби вкраплені з небесної емалі -світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.

Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло давиться на Минку, хвилина -і вона вискакує на територію польської держави.

–  Ой, мамо… Ой, боже мій… Де йдеш, скажена?
– кричить не своїм голосом перелякана Минка

–  От історія!
– вдруге говорить сам до себе Трохименко.
– Таки матиму догану, як пить дати -матиму…

І він ще пильніше вдивляється, що там діється - по тім боці Збруча - з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн…

Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.

Польський жовнір знімає з плеча рушніщю, підсмикується, вирівнюється - враження, ніби він збирається рушати до Минки.

Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?

Адже він добре бачив, як вона - бідна дівчина - гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону… Хіба в нього не людське серце?

Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає.

–  Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її - прокляту -між вуха!
– суворо, по-діловому дає він пораду Минці.

–  Справедливо, - піддакує на жовнірові слова Трохименко.
– По-людському, без хамства…

І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.

А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте - перелякана й розгублена - дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.

І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі…

На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка,- зацікавили вуйка надзвичайно.

«Ая… не впасла свиню мала… А тепер маєш: чи поверне ж її жандар з постерунку, чи пропала, дівко, свиня?» - так міркував собі вуйко.

І все оглядався, чи ніхто не стежить за ним, що він ото дурно стоїть, без роботи, та ще й на Велику Україну поглядає… І, хитруючи, вуйко дивився спідлоба, а здалеку здавалося, що він кузку якусь пильнує собі на дорозі!

…Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Він виринув з пашні десь коло постерунку, навпроти фільварків польських… Кумедно підскакуючи на сідлі, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом під'їздив до білявого жовніра

Минці пощастило нарешті випередити свою свиню й завернути її на старе місце - навпроти Трохименкової засідки; захекана, озлоблена від ударів Минчиного ціпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все підкидала свого писка й дивилася на поросята по той бік ріки, ніби запитувала: «Чому не йдете до матері?…»

«Нарешті кінець з цією скаженою свинею,-подумав червоноармієць.
– Скоріше наганяй її, прокляту, у воду»,-намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.

У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя - навпаки - випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, - робила тим стеком півкола в повітрі.