Шрифт:
– Пані, я не дозволю… Що ви робите?
– гукнув переляканий жовнір.- Це- злочин, це…
Але його слів не чув уже Трохименко.
…Будуть, будуть пани магнати Батьками орати, матерями волочити…-врізався Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
– Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи…- шептав він, підсовуючи рукою рушницю.
Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка - маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.
Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…
Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров…
…До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.
Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.
Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові…
– Хай буде кара, хай суд військовий,-махнув у відповідь рукою Трохименко.
– Серце в мене таке, товаришу Катінкін…- тихо додав він.
На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускати на сполох кулі вгору. Вогненні лінії - по обидва боки Збруча - порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.