Спершу дівчинку перевезли у дім місцевого англійського священика. Але їй тут усе не подобалося. Пастор був бідний і мав п’ятеро галасливих дітей, які постійно гасали по цілому бунґалі і видирали одне в одного з рук забавки. Мері зневажала їхнє стареньке вбрання, їхнє скромне бунґало і з усіма трималася настільки зверхньо, що вже на другий день ніхто не хотів з нею бавитися. Крім того, діти вигадали для неї прізвисько. Це дуже розлютило Мері.

Прізвисько придумав Безил — так звали синьоокого хлопчика з кирпатим носиком. Мері його просто зненавиділа. Вона саме бавилася під деревом, як у той день, коли довідалася про холеру: насипала купками землю і робила поміж ними стежки, як у квітниках. Безил підійшов і став над нею, а тоді заговорив:

— Ліпше насип каміння — будуть такі собі гірки, — сказав хлопець. — Ось тут, посередині, — і він нахилився, щоб показати.

— Ану забирайся звідси! — скрикнула Мері. — Я не хочу бавитися з хлопцями. Забирайся!

На якусь мить Безил розсердився, а тоді взявся її дражнити — так, як вмів це робити зі своїми сестрами. Він пустився в танок, корчив міни, виспівував і реготав:

Це почули інші діти і радо підхопили. Що більше дратувалася Мері, то завзятіше вони виспівували оту дражнилку. Після цього її називали не інакше як «А-міс-Мері-вічно-проти» — і в очі, і поза очі.

— Скоро ти поїдеш від нас, — врешті сказав їй Безил, — то буде в кінці тижня. Ми всі дуже тішимося.

— Я також, — відрізала Мері. — Де я буду жити?

— Вона навіть не знає де! — презирливо кинув Безил. — В Англії, де ж іще. Там живе наша бабуся. Моя сестра Мейбл їздила до неї минулого року. Але ти поїдеш не до бабусі. У тебе бабусі нема. Ти поїдеш до свого дядька. Він називається містер Арчибалд Крейвен.

— Я нічого про нього не знаю, — відказала Мері.

— Певно, що не знаєш, — не вгавав Безил. — Ти взагалі нічого не знаєш. Всі дівчата такі. А я ось чув: тато з мамою говорили про твого дядька. Він живе у великому старезному будинку на селі. Туди ніхто навіть близько не підходить. Твій дядько такий злий, що нікого не підпускає до свого маєтку, але хто би до нього йшов? У нього горб, він страшний!

— Я тобі не вірю! — вигукнула Мері й обернулася до нього спиною, а тоді затулила пальцями вуха, не бажаючи більше нічого чути.

Але потім вона ще довго обдумувала те, що сказав Безил. А ввечері місіс Кровфорд, дружина пастора, повідомила, що через кілька днів Мері попливе до Англії до свого дядька, містера Арчибалда Крейвена, який живе у Мізелтвейтському маєтку. Дівчинка сприйняла звістку із позірною байдужістю, намагаючись не видати своїх почуттів. Місіс Кровфорд спробувала було її поцілувати, та дівчинка відвернулася. Містер Кровфорд лише легенько поплескав її по плечі, але й це не змінило виразу обличчя Мері.

— Вона така негарна, — із жалем вимовила місіс Кровфорд, коли Мері пішла. — Її мати була напрочуд вродлива жінка і мала чудові манери, а ось Мері все робить навпаки. Діти навіть прозивають її «А-міс-Мері-вічно-проти». Звісно, це не дуже гарно з їхнього боку, але вона так зверхньо поводиться… Не можу цього зрозуміти.

— Напевно, якби її світська мама-красуня бодай трохи займалася Мері, а не тільки своїми вечірками, то дівчинка могла б чогось навчитися. Подумати тільки, ніхто взагалі не знав, що у неї є дитина, — завважив містер Кровфорд.

— Так, вона геть занедбала доньку, — скрушно зітхнула місіс Кровфорд. — Коли не стало няні-індуски, то про малу просто забули. Слуги повтікали, а її покинули напризволяще саму-самісіньку у тому страшному бунґалі. Полковник Мак-Ґру казав, що йому мало серце не вискочило з грудей, коли ото побачив дитину саму в кімнаті.

Через кілька днів Мері рушила у тривалу подорож до самої Англії разом з дружиною одного англійського офіцера, котра везла свою доньку і сина у пансіон. Жінка мала досить клопоту зі своїми дітьми, тому з полегшенням зітхнула, коли вони врешті добралися до Лондона. Там вона передала Мері економці містера Крейвена, яка зустріла їх, щойно корабель пришвартувався до пристані. Економку звали місіс Медлок. Вона віддавна працювала у Мізелтвейтському маєтку. Це була опасиста червонощока жінка зі жвавими карими очима, вбрана у яскраво-червоне плаття, чорну шовкову накидку з торочками і чорний к'aпор (головний убір, що зав’язується під бородою) з оксамитовими квітами, також червоними, які ворушилися, коли вона робила найменший рух. Мері все у ній не подобалося. Зрештою, місіс Медлок не надто переймалася її думкою.

— Чесне слово, нема на що подивитися! — сказала місіс Медлок. — Кажуть, її мати була красуня. А мала зовсім в неї не вдалася, правда, мем?

— Може, вона стане гарніша, коли виросте, — добродушно відказала офіцерська дружина. — Діти дуже змінюються. Просто зараз в неї таке жовте личко і насуплений вигляд.

— Ну, тоді їй треба дуже сильно змінитися, — відповіла місіс Медлок. — А в Мізелтвейті не знаю чи то вдасться — я вам кажу!

Жінки саме стояли у коридорі приватного готелику, де зупинилися на ніч, і розмовляли, бо були певні, що дівчинка їх не почує. Мері стояла трохи віддалік біля вікна і дивилася, як проїжджали автобуси, кеби, як проходили люди, однак вона все дуже добре чула. Тепер дівчинка і сама не знала, що її чекає. Куди вона їде? Що це за місце? Що за людина її дядько? Невже у нього справді на спині горб? Досі вона ніколи не бачила горбунів. Мабуть, в Індії їх просто не було.