Раптом Мері чи не вперше в житті замислилася над тим, що вона завжди була нічия, навіть коли батько з матір’ю ще жили. Інші діти, наприклад, діти того священика, де їй довелося провести кілька днів, мали батьків, і батьки були разом з ними. Відколи не стало її няні — єдиної людини, яка проводила з нею час, дівчинка не раз відчувала самотність. Вдома у неї були слуги, вона мала їжу й одяг, проте ніхто її не любив. На жаль, поруч не виявилося нікого, хто міг би пояснити їй одну просту річ: не люблять її найбільше через те, що вона сама до всіх ставиться вороже, всім суперечить і всіх зневажає. Так-так, Мері могла висміяти і принизити кого завгодно, але зовсім не вміла цього за собою визнавати.

Ось і зараз Мері в думках перебирала все, що їй не подобалося у місіс Медлок: простацьке червоне обличчя, жахливий капор та інше. На другий день вони покинули готель і вирушили до Йоркширу. Дівчинка ішла до вагону, намагаючися триматися якомога далі від місіс Медлок: вона, бачте, не хотіла, аби хтось подумав, ніби ця опецькувата некрасива жінка — її мати.

Але місіс Медлок не надто цим переймалася. Її нелегко було збити з пантелику, отож звертати уваги на такі речі вона не збиралася. Місіс Медлок і так не дуже хотіла їхати зараз до Лондона, бо у ці дні виходила заміж донька її рідної сестри, Марії. Та у неї була спокійна робота з доброю оплатою у Мізелтвейтському маєтку, а єдиний спосіб її втримати — виконувати те, що каже містер Арчибалд Крейвен. Вона ніколи не важилась ставити йому якісь питання, не те що перечити.

Перед виїздом до Лондона містер Крейвен закликав її до себе і коротко повідомив:

— Капітан Ленокс і його дружина померли від холери в Індії, — сказав він своїм звичним сухим тоном. — Капітан був рідним братом моєї дружини і тепер я опікуватимусь їхньою донькою.

Отож місіс Медлок спакувала свою валізку і рушила в дорогу.

У вагоні набурмосена Мері забилася в кутик. Читати вона не мала що, дивитися у вікно було нецікаво, отож дівчинка склала на колінах тоненькі рученята у чорних рукавичках і так застигла, втупившись поглядом в одну точку. Чорне платтячко і чорний капелюшок з крепом ще більше підкреслювали її безживне воскове личко.

Місіс Медлок якийсь час позирала у її бік, але Мері не міняла пози. Як статуя!

«Такої дивної дитини я ще не бачила», — подумала місіс Медлок.

Врешті жінка не витримала і суворо заговорила до неї:

— Думаю, маю тобі дещо розповісти, куди ми їдемо, — сказала вона. — Ти щось чула про свого дядька?

— Ні, — байдуже відповіла Мері.

— Батько чи мати нічого про нього не говорили?

— Ні, — невдоволено відрізала Мері. Вона знову згадала, що батько з матір’ю ніколи з нею не розмовляли, нічого не розповідали.

— Гм, — пробурмотіла місіс Медлок, роздивляючись її нахмурене личко. Дівчинка мовчала, тож економці нічого не залишалося як розповідати далі:

— Певно, мушу тебе попередити: місце, де ти будеш тепер жити, трохи дивне. Кажу, аби ти була готова.

Мері не обізвалася. Її байдужість таки здивувала місіс Медлок, але жінка набрала у груди повітря і видала чергову порцію інформації:

— Знаєш, сам маєток досить великий. Господар, містер Крейвен, ним пишається, але будинок досить старий і похмурий. Йому вже шість століть чи й більше, а стоїть він на краю пустища, от. Будинок величезний: там десь сто різних кімнат, але майже всі зачинені. Ще там багато картин, старовинні меблі. А довкола великий парк, клумби, сади. Дерева також такі старі, що гілки стеляться до землі. — Жінка зробила павзу, ніби зважуючи, що ще має додати. — Але це все, більше нічого цікавого там нема, — врешті завершила вона.

Усе це настільки не було схоже на Індію, що Мері мимовільно стала прислухатися. Але дівчинка ніяк не виявляла, що розповідь її цікавить: навпаки, що більше нового чула від місіс Медлок, то старанніше вдавала, ніби їй усе байдуже. Оця впертість і була найприкрішою рисою юної міс Мері.

Та місіс Медлок не відступала.

— Добре, — вимовила вона, — а що ти про це думаєш?

— Нічого, — відказала Мері. — А що я повинна думати?

Місіс Медлок не витримала і засміялася.

— Ох, — вимовила вона, — ти геть як стара. Невже тебе нічого не обходить?

— А яка різниця, обходить мене чи ні? — байдуже відповіла Мері.

— Може, і твоя правда, — погодилася місіс Медлок. — Не знаю, справді, чого тебе забирають до Мізелтвейту. Певно, то найлегший спосіб десь тебе прилаштувати. Твій дядько… він сам не буде опікуватися тобою, це точно. Він ніким не опікується.

Тут жінка зупинилася, немовби щось вчасно згадала.

— Взагалі він горбатий, — сказала вона далі, — тому в нього все як не в людей. Навіть за молодих літ твій дядько був досить відлюдькуватий, і всі його маєтки його не тішили, аж доки раптом не одружився.

Коли Мері це почула, то мимоволі прикипіла очима до економки. Те, що горбані можуть одружуватися, їй і на гадку не спадало, тому дівчинка вже не могла вдавати зі себе байдужу. Місіс Медлок помітила, що їй врешті вдалося викликати бодай якесь зацікавлення у цієї дивної малої, а оскільки жінка вона була балакуча, то повела далі. Ну бо що іще залишалося робити у вагоні, коли попереду довга дорога?

— Вона була така вродлива, така мила, а він ладен був іти за нею на край світу, зірку з неба дістав би. Ніхто й не сподівався, що вона піде за нього, але вона пішла. Люди казали, що вийшла за нього через гроші. Але то неправда, неправда, — ствердила категорично. — І коли вона померла…