— Зроби тихіше цей базар! — дідусь намагався перекричати екзальтовану розмову усміхненого зятя з огрядною офіціанткою, яка привселюдно зізнавалася у своїй схильності до дешевого вина й пов’язаних із цим проблемах. — Мене не хвилюють різні пиячки, які двадцять років ошукували клієнтів, не доливаючи пива, а тепер готові висповідатися перед світським священиком, — дідусь не втомлювався коментувати. — Знайди-но краще якийсь бразильський серіальчик. Буде не менш смішно, — зажадав він, байдужий до трагічної біографії жінки, що саме схлипувала на екрані.

— Нещодавно, коли батьки поїхали до Лондона, ти теж дивився якийсь «бразильський серіальчик», — Буба пронизала дідуся поглядом детектива, що має всі докази вчинення злочину.

— Нема чого іронізувати, моя дорогенька, я ж бо запеклий противник порнографії. А цю еротичну програму я дивився з метою боротьби з розпустою.

— Якщо боротьба з розпустою полягає в протиранні окулярів, то ти поводився справді мужньо, — визнала Буба.

Дідусь поволі втрачав упевненість, але продовжував обстоювати позиції захисника моралі.

— Це було жахливо. Дивитися, як ці нещасні дівчата вимушені принижуватися, — докинув він, упіймавши здивований погляд онуки. — Так принижувалися, що аж роздягнулися! — бовкнув він і посміхнувся у вуса. — А знаєш, Бубо, я навіть замислювався над тим, хто дивиться такі непристойні шоу, бо жоден порядний чоловік…

— Ти, дідусю, — послужливо нагадала Буба, намагаючись краєм ока стежити за батьковою мандрівкою життям чергового гостя. Цього разу ним був енергійний колекціонер велосипедів, який через своє хобі втратив усю родину.

— Ну, скажи мені, Бубо, невже цей тип нормальний? Як можна жити на десятьох метрах із двадцятьма велосипедами? Якби збирав самі лише педалі, то жінка ще якось би витримала. А так? Спати між чоловіком і самокатом, це ж кошмар!

— Авжеж, — погодилася Буба, поглинаючи останнє печи во. — Добре, що в нас ніхто не колекціонує велосипеди. Усяке буває, але місця, принаймні, не бракує.

Звук дзвоника примусив дідуся відреагувати істерично.

— Дивись, щоб ти бува, не сказала цього в недобру годину! — зловісно прошепотів він і, схопившись за серце, пошкандибав до дверей.

— Матінко! Матінко!! — лементувала Олька вже з порога. — Нам треба поговорити.

Голосінню Ольки, старшої Бубиної сестри, вторувало ревіння її сина Францішека, що висів на матері, схопившись за її худу шию.

— Де батьки? — Олька навіть не подумала привітатися.

Вона дуже тверезо оцінила ситуацію. Відсутність матері змусила її перервати сцену розпачу. Буба такі сцени пам’ятала, і знала, що з кульмінаційним моментом Олька зачекає на повернення батьків.

— Мама в перекладача, а тато — тут, — Буба тицьнула пальцем в екран.

Звідти весело всміхався батько. Олька простежила очима за пальцем і знову вибухнула риданнями.

— Це якийсь цирк, а не дім! Я страждаю, а батькові он як весело!

— А ти звернися до нього. Побалакаєте в програмі, — лагідно порадив дідусь. — Потрапиш без кастингу, бо виглядаєш гірше, ніж цього хотілося б режисерові, — в’їдливо докинув старий. — А ти облиш мою помаранчу, — гаркнув він на повеселілого Францішека й кинувся до фрукта, на який поласився було онук.

Малий знову вибухнув ревом. Цього разу мати не приєдналася до нього.

— Унизу стоять дві мої валізи, — повідомила Олька, намагаючись виглядати байдужою. Так, неначе те, що її валізки стоять собі внизу й чекають, було чимось природним. — Ви вже вечеряли? Бо я голодна.

— Валізки, кажеш… То ти таки їдеш? — зрадів дідусь. — Із цього й треба було починати. Звісно, перед дорогою треба трохи під’їсти.

Олька зосередила увагу на своєму нігті.

— От чорт! Зламався. Так само, як моє серце, — згадала вона і в нападі демонстрування зневаженого материнства спробувала пригорнути Францішека. Спроба закінчилася його голосним невиразним протестом. — Я залишаюся, — заявила Олька, коли в кімнаті на мить запала тиша. — Розлучаюся з Робертом, — вона обвела поглядом перелякані обличчя. — А валізки треба принести нагору.

— Ти не можеш так зі мною вчинити, — дідусь зблід, і Буба перелякалася, що доведеться знову, як під час останніх Ольчиних відвідин, викликати швидку.

— Спокійно, дідуню. Уже біжу по крапельки.

— Вони тут, — дід з поглядом мученика вказав на дверцята бару батьків. — Налий скляночку віскі. Від чогось іншого мене знудить, — попередив він.

— Мені теж налий, — зажадала Олька.

— Навіть не думай! — дідусь поволі оговтувався. — Ти повинна повернутися до чоловіка тверезою.