— Певне, я.

— Я завжди знав, що вас неможливо любити.

— Безкритично нікого не варто любити. Навіть себе, бо можна перетворитися на нарциса.

— Що ви, тату, міфами мене годуєте. Я волів би спожити щось реальніше.

— Я саме про це подумав. У барі стоїть наше улюблене віскі. Як ти вважаєш? Крапля еліксиру не зашкодить. Навіть чоловікові, який фарбує нігті.

— Не зашкодить, — покірно відповів батько, згоджуючись із фактом, що пообідати йому доведеться іншим разом.

Буба сиділа на лавці й плакала. Якби вона не плакала, то побачила б, що пані Пенцикова саме позбувається різдвяної ялинки абсолютно неприйнятним способом, тобто викидає її оголений кістяк у вікно. Побачила б і пані Коропову, яка лаялася з паном Коропом у своїй маленькій кухоньці на першому поверсі. Або шматочок сала на гілочці для синичок, який кваплячись, кожного ранку чіпляла пані Камйонкова, колишня поштарка, а зараз пенсіонерка. Усе це можна було б розгледіти, якби не сльози.

— Бубо, ти плачеш? — перед лавкою зупинився дідусь у хутряній шапці, з якої сміялися всі діти в околиці.

Буба глянула на діда червоними очима.

— Трохи, — неохоче зізналася вона.

Дідусь зітхнув і сів поруч.

— Не можна трохи плакати, — озвався він, ретельно проаналізувавши відповідь онуки. — Можна трохи з’їсти або випити. Хоча я особисто стверджую, що їсти чи пити замало — це також гріх.

Він спробував підморгнути Бубі.

Проте вона не всміхнулася. Рожеві щоки поступово підсихали, але обличчя залишалося незворушним, наче закам’янілим.

— Ну, тоді розповідай, — дідусь заклав ногу на ногу, і Буба перелякалася, побачивши, що старенький наразив таким чином бліду литку на шкідливу дію морозу. — Я не зрушу з місця, доки не розповіси, що трапилося нині в ліцеї, — пригрозив він, усвідомлюючи, що онука переживає за його ногу, виставлену на січневий холод.

— А звідки ти знаєш, що в ліцеї?

— Бо ти з рюкзаком.

— Це через Йольку. Вона сказала, що ми більше не подруги.

— Зараз, зараз… Невже Адась нарешті зрозумів, чого варта моя онука? — дідусь передчасно задоволено потер руки, а з Бубиних очей заструменіли нові сльози. — Розумію. Адась у цьому не замішаний. То що там з Йолькою?

— На фізиці Гібсон вирішив провести контрольну. Коли ми її пишемо, він збирає зошити й перевіряє також домашнє завдання.

— Чому Гібсон? — кіно дідусь цікавився значно менше, ніж бриджем.

— Бо він постійно каже: okay, no, the best, one і two. Інших оцінок не ставить, — швидко пояснила дівчина.

— І що з тією фізикою?

— Йолька останнім часом не ходила до школи й нині попрохала мене зробити підміну зошитів.

— Що таке «підміна зошитів»?

Бубі довелося оцінити те, як дідусь старався збагнути проблеми, що були далекі від його розуміння.

— Йолька мені дає свій, без завдання, а я їй свій, — пояснила вона, дивуючись, що дідусь не розуміє таких очевидних речей. На мить Буба навіть запідозрила, що всупереч дідовим заявам, він узагалі не ходив до жодної школи.

— Ну, а далі? — заохотив дідусь.

— А я не погодилася.

— У тебе були причини?

— Звісно! У мене з фізики one, one і two, two, а в Йольки лише одне two.

— І ти їй про це сказала?

— Я намагалася, але вона вважає, що друзі існують для того, щоб допомагати. Поставила умову: або зошит, або дружба.

— А ти обрала гідність і тепер ридаєш, замість радіти?

— Гідність? Яка гідність?! Адась сказав, що я вчинила по-свинському. По-свин-сько-му! — чітко проказала вона захриплим голосом, який знову небезпечно задрижав.

— Це вони з тобою вчинили по-свинському, моя Бубо. Цей стрижений і шантажистка. У друзів можна попросити, але не можна ображатися, якщо чогось не отримаєш. Крім того, ця Барбі вихопила тобі з-під носа отого здоровила, тож не бачу приводу, щоб вона позбавила тебе ще й зошита. Зошит, на відміну від здоровила, твій. І завдання твої…

— Ти нічого не розумієш, — Бубин ніс нагадував морожену морквину. — До всього, Гібсон мене ще й похвалив. Уперше, — з носа Буби спливали сльозини, і він став ще більше схожий на морквину, яку піддали термічній обробці. — Це кінець. Я залишилася сама, як…

— Як я, — меланхолійно зітхнув дідусь. — А коли ми вже залишилися самі на цьому чудовому світі, не має іншого виходу, як…

— Зіграти в бриджа? — прошепотіла Буба.

— Звичайно, моя крале! Будуть з тебе люди! — дідусеве пожвавлення сполохало зграйку галок. — Отже — до карт! — весело вигукнув він, важко підводячись із лавки.