— То таксиста теж звуть Генрик? Бо я до тебе звертаюся.

— А я тобі скажу, люба Рито, — і дідусь недбало плюхнувся в крісло, — що я тут не для того, щоб виконувати твої накази. Я волів би почути прохання. Буду вельми вдячний, якщо дозволиш, щоб життя в нашому домі продовжувалося по-старому. У твоєму віці ти повинна добре розуміти, що я маю на увазі.

Незважаючи на натяк щодо віку, бабця Рита навіть оком не змигнула, і тільки її тоненькі вуста ворухнулися так, наче хтось вливав у них смертельну отруту.

— Я бачу, ти перетворився на в’їдливого й неврівноваженого старигана, — вона вдала, ніби щиро стурбована. — І це погана ознака. Мій другий чоловік став таким за два тижні до смерті. Спершу я не звернула уваги на цю зміну в його поведінці, лише коли професор Мачек переконав мене, що це симптоми…

— Рито! Твій чоловік попри все повинен опинитися в книзі рекордів Гіннеса. Скільки років провів бідолаха у твоєму товаристві?.. Три?

— Мої валізи давно повинні стояти в спальні, — тоненькі вуста ледве пропускали сичання, яке відбивалося від дідусевих грудей.

Буба стояла на порозі, похнюпивши голову.

— Ласкаво просимо, бабусю! — зітхнула вона подумки й важкими кроками в нових мартенсах подалася по рюкзак.

— Переживаєш через ту трійку? — Агата намагалася перекричати галас великої перерви. — Я б за трояк з історії віддала мої нові джинси, — вона захоплено глянула на «Левіси», які обтягували її ноги.

— А я свої нові черевики за святий спокій удома, — озвалася Буба.

— Тобі влаштовують скандали через трійки? — здивувалася Агата й відкрила рота.

— Ні. Бабуся приїхала, а це означає, що до її від’їзду я не матиму спокою.

— Е-е-е, перебільшуєш. Я б хотіла мати бабусю, — Агата споважніла й більше не виглядала здивованою.

— Але не мою, — за цим коротким Бубиним реченням ховалося пекло її дитячих спогадів.

— А чому, власне кажучи, ти так її не любиш? Старенькі бувають такі милі…

— Бувають… Усі, окрім неї, — простогнала Буба. — Бабуся ціле життя була вчителькою, — майже пошепки пояснювала вона подрузі й нарешті побачила в її очах зрозуміння.

— Тоді це інша справа, — Агата глянула на Бубу співчутливим поглядом. — І ця бабця у вас залишається? — спитала вона просто так, бо не належала до тих Бубиних подружок, що цікавилися її телевізійним батьком. Агату цікавила Буба.

— Пробуде з тиждень, може, довше. А цього вистачить, Щоб дідусь набув важкої депресії, я — комплексів, а Бартошова — неврозу, як це було рік тому.

— Ти диви, — зітхнула Агата тоном знавця педагогів, — одна вчителька, а скільки лиха здатна наробити…

Підтвердженням сказаного була самостійна з геометрії. Крім Буби, котра дивом розв’язала дві задачі, та Кшиштофа, який не робив нічого іншого, крім розв’язування задач, усі нічого не написали.

— Мені шкода, — кажучи це, математичка, здавалося, була на сьомому небі, — але я не уявляю собі подальшої співпраці з вами.

— То ви, пані вчителько, підете від нас? — наважився запитати Мілош, кандидат на найнижчу середню оцінку в ліцеї.

— Я ні, — кисло всміхнулася Сокира. — Усе, а принаймні середній бал з мого предмета вказує на те, що це ти, Бродзевич, підеш від нас. Ну, що ж… Нам тебе бракуватиме.

Буба поверталася з Мілошем. Він їй подобався, бо був нормальним хлопцем і ніколи не клеїв дурня.

— Скажи, Бубо, ти що, на амфетаміні сидиш, що тобі все вдається в Сокири? У мене навіть таким чином нічого б не вийшло. Щось тут не те, — він усміхнувся до Бубиного помпончика на шапці, — ти наче нормальна, не колешся, а отримуєш в неї трійку.

— Та немає тут жодної таємниці. Останнім часом удома було так зле, що я просто весь час училася, щоб не здуріти, — пояснила вона, запихаючи змерзлі руки до кишень куртки.

— Я навіть у тюремній камері не торкнувся б геометрії. Але як це пояснити моїй мамі, — роздумував Мілош.

— А що, вона ніяк не збагне, що можна не любити геометрію?

— Ні, бо вона архітектор.

— О! — Буба його повністю розуміла, — тоді це дійсно проблема. У мене, крім «як справи», сказаного задля годиться, ніхто про бурсу не питає. Нині буде гірше, бо бабця приїхала.

— Ну, то класно! Принаймні, маєш чим похвалитися!

— Чим похвалитися? Цією трійкою? Мілоше! Ти сам не тямиш, що кажеш!

— Оце-то так! Півкласу життя ладне віддати заради такого, а ти наслухаєшся претензій! — у Мілошевому голосі вчувалося співчуття до такої несправедливості. — Якщо хочеш, — запропонував він, — то я піду з тобою й скажу твоїй бабці, що означає задовільна оцінка для учня Сокири. Та це ж як перепустка в політех.