— Навіть мови не може бути! — батько поступово заводився. — Ви що, збираєтеся всі мені заважати, коли я раз на рік хочу спокійно подивитися телевізор? Візьміть номери в пана Анатоля на четвертому поверсі. Зрештою, байдуже, де їх узяти! Це однаково нічого не змінить у вашому житті.

— Павле, — дідусь здавав позиції й опустився до приниженого прохання, — будь такий ласкавий, не відмовляй старому. Для тебе це хвилина, а для мене — вічність. Дуже тебе прошу, перемкни.

— Мені здається, що вас було покарано, а ви вимагаєте, щоб ми брали участь у цій лотереї, — нагадала мати. І дідусь, у чиєму вусі продовжував стирчати олівець, відчув себе переможеним.

Коли він пішов до себе, сімейний вечір для Буби закінчився. Він зблякнув і став немовби прозорий. Дівчина здивувалася, що знадобилося так мало, аби все приємне стало буденним ба, навіть трохи нудним. Неначе приємність перетворилася на обов’язок. Вона слухняно посиділа в кріслі, проте думками вже була на завтрашньому уроці географії. Дивилася на батьків зачудованим поглядом.

Невже я колись теж буду така? — подумала Буба, спостерігаючи, як батько з мамою позбавляють себе приємних хвилин, анітрохи від цього не страждаючи. Вони скидалися на когось далекого й недоступного. Неначе невидимими картами грали в бриджа, не усвідомлюючи, що поруч вирує якесь інше життя. Та найгіршим було те, що в цього уявного бриджа Бубині батьки грали… поодинці. У цьому вона була переконана. Вирішила тихенько вислизнути з кімнати, але цієї миті на порозі з’явився дідусь. Він був блідий і мовчазний.

— Що з вами, батьку? — мати явно збиралася не звертати уваги на старого, але в його вигляді було щось таке, що не дозволило їй повернутися до педикюру.

— Марисю, — дідусів голос тремтів та уривався, — я… виграв. Ось, — показував він на купон спортлото, а його погляд дивно блукав.

— Павле, глянь на тата, — мати звелася, не зважаючи на пилочки, котрі впали з її колін на килим.

Прохання було зайвим. Батько також устав і вичікувально глянув на тремтячу тестеву руку.

— Я не міг помилитися. Шість разів. Система Едварда, — бурмотів він, жмакаючи купон.

— Якого Едварда? — батько замислився над станом дідусевої психіки.

— Едварда Марудки. Сержанта Едварда Марудки із тринадцятої бригади, сімдесят сьомий батальйон Новогродзького округу… — доповідав дідусь, мало не виструнчившись. Він завжди поважав своїх товаришів з Армії Крайової. А зараз, коли він без угаву повторював «Едвард Марудка», симпатія в його голосі перетворилася на ніжну любов.

— Покажіть-но, тату, цей купон. Ви, мабуть, помилилися, — батько легенько й уже зовсім несердито простягнув руку до дідуся, але той заховав за спиною долоню із затисненим у ній папірцем.

— Ні, — старенький нервово кліпав очима. — А якщо ви мені його не віддасте? Або не повірите? Будете з мене сміятися? — плаксивим голосом говорив він, і Буба цілком серйозно почала непокоїтися про дідусеве серце.

— Та що ви, татусю! — мати стала поруч. — Зараз ми все спокійно з’ясуємо. Павле, перевір сьогоднішні номери. Справді, — пригадала вона, — їх оголосили десять хвилин тому. А звідки ви, таточку, знаєте, що це саме вони? Ну… але якщо ви знаєте. Ви ж бо в спортлото рідко помиляєтеся… — мати з незбагненних причин ставала чимраз більше схожою на дідуся. Говорила так само безладно і, як і він, блукала поглядом.

— Було об’єднання. Було об’єднання… — дідусь починав хрипіти, і Буба побігла по його таблетку.

— Що значить «об’єднання»? — мама здивовано переводила погляд із чоловіка на батька.

— Марисю, заспокойся, бо тато не може зосередитися. Сідайте, батьку, — щоб підкреслити чоловічу солідарність, Павел без зусиль продемонстрував «посмішку для камери». — Жінки такі нетерплячі й нічого не тямлять. А… звідки ви дізналися ці номери? Почули по радіо?

Дідусь декілька разів притакнув.

— По радіо, — ледве вимовив він.

— З олівцем у вусі ви могли й не дочути, — раптом засмутилася мати, але батько поглядом наказав їй замовкнути.

— Де б це перевірити, де перевірити? — батько почав нагадувати великого нетерплячого джмеля. Він кружляв кімнатою, час від часу сідаючи в крісло. — Ага, уже знаю. Подзвоню черговому репортерові. Здається, там нині сидить Анджей…

— Ти що, здурів? — мати отямилася. — Хочеш, аби всі довідалися, які ми багаті? Я мала на увазі, який татко багатий! Ще йому якусь кривду заподіють! А я цього не переживу, — мати скромно потупилася.

Бубу здивувала така її прив’язаність до дідуся. Досі вона навіть не думала, що її мати така чула.

— Справді! — погодився батько. — Господи, я ніколи не був мільйонером! Тому й не знаю, як себе поводити…

Буба здивувалася вдруге. Хай там як, але її тато аж ніяк не нагадував мільйонера. Якщо не зважати, що він раптом жахливо спітнів, у ньому нічого не змінилося.

— Подивіться в телегазеті, — слушно порадила Буба.

Переживання батьків і дивна дідусева поведінка змусили її давати поради напівбожевільним людям. На щастя, ліки почали діяти. Дідусь знову порожевів і вже спокійніше довірив свою долю мільйонера мудрим зятевим рукам.