Настрій у нього був чудовий.

— Многая літа, многая літа! — вигукував він, розмахуючи букетом троянд.

— Щось ти передав куті меду, Павле, — дідусь ледь помітно скривився. — Мені до вподоби твоя щедрість, але чоловікам, наскільки я знаю, квітів не дарують. Довоєнний дипломат ніколи б не вчинив такого faux pas… — почав було старенький, але зять його перебив.

— Тату, будьте бодай раз великодушні й продемонструйте жіночу делікатність. Я хочу подарувати троянди як… символ міцної чоловічої дружби.

— Краще б ти підкріпив цю дружбу пивом або сигарами, — вів своєї дід Генрик, простягаючи, проте, руку до квітів. — Попроси Бартошову принести вазу з водою, бо твій символ доведеться викинути.

— Звідки ти знав, що в батька день народження? — пошепки допитувалася мати. — І чому нічого мені не сказав? Знову я виглядаю як дурепа!

— Ну, якщо «знову», то це аж ніяк не трагедія, — чоловік поцілував її в щоку. — Я знав, бо вчора, коли ми обідали, він сам про це сказав.

— А де я була вчора, що не чула нічого? — допитувалася мати.

— Обідала, але не з нами, — нагадав їй Павел. — У ресторані «Макао» з німецьким видавцем.

— Ой, справді! Брізоль у червоному вині! — пригадала мати, але негайно спохмурніла.

— А мені ти квітів ніколи не даруєш, — докірливо прошепотіла вона.

— Як це ніколи? — заперечив батько.

— Хіба що на день народження, — набурмосилася мама, як маленька дівчинка.

— Ну, батькові я теж приніс троянди на день народження.

— Приніс троянди… — передражнила вона чоловіка. — Це ти вперше згадав про його свято. Але із квітами ти таки переборщив.

— Марисю, — вираз татового обличчя, здавалося, промовляв «я все тобі поясню», — щиро кажучи, мені ці квіти дали. Причому не знаю навіть, хто, — швиденько додав він, помітивши ревнощі в очах дружини.

— Звідки вони в тебе? — допитувалася вона.

— Мені їх дали внизу.

— У нашому будинку?

— Так.

— А хто?

— Посильний.

— Для кого?

— Цього він не сказав. Запитав, чи я живу в шостій квартирі, а тоді попросив, щоб я передав, то я й узяв…

— Але хіба це для батька? — вигукнула мама. — Може, вони для мене? Там напевне є записка…

— Мабуть, — батько насилу стримував маму, щоб та не кинулася перевіряти, кому призначалися квіти. — Будь ласкава й трохи вгамуйся. Потім собі подивишся, тобі їх прислали чи ні. Старенький так зрадів…

— Обід, — Бартошова проминула подружжя, яке з’ясовувало стосунки, і поставила у вітальні великий полумисок зі смаженою фореллю.

— Риба, — скривився дід, але цього разу ледь помітно, бо бренді вже встигло подіяти на нього заспокійливо.

— А для вас особлива страва, — перед дідусем опинилася величезна тарілка з його улюбленими яловичими фрикадельками.

— Як я вас люблю, пані Аню, — серйозно заявив дідусь і, не чекаючи на решту родини, почав наминати обід.

— Ти ж збиралася до ксьондза Корека, — нагадала мамі Буба, сідаючи напроти дідуся.

— Не сьогодні. Я подзвонила, що прийду завтра, — пані Марися не могла зосередитися на їжі. Вона продовжувала вперто дивитися на троянди.

— То скільки вам насправді років, тату?

— Не розпитуй, Марисю, що мені менше, тим молодша в мене ти.

Ніхто не вникав у логіку дідового розумування, бо навіщо? По обіді перед дідусем Генриком з’явилася велика картонна коробка з Бубиним подарунком, і вся родина напружено чекала, коли ж іменинник покаже, що там усередині.

У подарунках криється якась незбагненна сила, що збуджує чужу цікавість, — думала Буба, спостерігаючи за палаючим маминим обличчям. Вона більше не дивилася на троянди. Зате уважно споглядала мотузку, якою бавився дідусь. — Подарунки — це такі собі скрині Пандори. Якби не вони, то в дорослих було б менше нагоди повернутися до власного дитинства. Такі припущення підтверджувала нетерплячість в очах Бубиного тата, який ладен був розрізати мотузок, аби швидше дізнатися, що ж там усередині.

Нарешті, коробку відкрили, і всі побачили металевий корпус, а потім на столі опинився невеличкий гарненький телевізор. Без сумніву, новий і недешевий.

— Бубо!!! — вигукнули всі водночас. І замовкли, дивлячись на екран так, наче бачили телевізор уперше в житті.

Буба була задоволена. Вона завжди любила робити подарунки, а цей був першим, купленим за власні, «виграні» на турнірі, гроші.

Дівчина задерикувато посміхалася.

— Я впевнена, дідусю, що на цьому екрані ти рано чи пізно побачиш свої виграшні номери спортлото. Тепер, коли тебе знову покарають ув’язненням у своїй кімнаті, ти завжди можеш розраховувати на особистого інформатора.