Дідусь мовчав, наче був всемогутнім Пігмаліоном, і лише скромно потупився. Така його поведінка мала допомогти родині зрозуміти, що досягнутий Бубою ефект — це значною мірою його заслуга.

— Панна Олька в підметки не годиться нашій панночці, — грубувато урвала родинні захоплення Бартошова, показуючи цим своє ставлення до «нашої» й «не нашої» панянок. — Обід, — додала вона, прикидаючи, чи під новим Бубиним платтям залишилося трохи місця для телячих биточків із гречаною кашею.

До ліцею Буба вбігла, ледь запізнившись. Пошукала очима Агату, але її ніде не було. У класі вже тривала під готовка до спільної забави, проте й там вона не побачила подруги. Зраділа, угледівши Мілоша, який чекав біля їхнього улюбленого підвіконня, та водночас спохмурніла, бо біля хлопця була Йолька, котра, немов так і треба, зайняла місце її улюбленої подруги й розповідала про щось, жваво жестикулюючи.

Буба залишила їх, і з жахливим настроєм спустилася в хол. Музика вже лунала в класах, які тимчасово перестали бути місцем учнівських мук, зате перетворилися на притулок для закоханих парочок. Сіла на сходах, з усіх сил намагаючись не забути, що коли на тобі сукенка, слід по-іншому сідати й ходити. Подумки подякувала феміністкам за брюки, які були, мабуть, їхньою найбільшою перемогою, і здивувалася, побачивши Міхала із четвертого класу, який стояв напроти й недовірливо до неї придивлявся.

— Краще нічого не кажи, — ледь роздратовано попередила вона.

— А що тут скажеш! — озвався він. — Мені аж мову відібрало. Слухай, ти ж марнуєшся у своїх вічних джинсах! — цмокнув він захоплено, а Буба, замість того, щоб образитися, кокетливо затріпотіла віями. Танцювала з Міхалом неохоче й трохи незграбно, озираючись, щоб роздивитися Мілоша з Йолькою. Бо ж вони десь поруч… І так віддалася власним думкам, що не помітила, як Мілош зайняв її місце на сходах і звідти вражено й захоплено спостерігав за нею.

Коли Міхалові однокласники оточили Бубу, дівчина зрозуміла, що відчувала на балу Попелюшка. І так само, як героїня казки, запрагнула якомога швидше втекти звідки до кухні з великим вогнищем, де можна тихенько поплакати в куточку. Вибираючись із тісного кола нових шанувальників, вона зрозуміла, що крім Мілоша ніхто для неї не існує.

— Попелюшка для мене й принцеса для старшокласників? — глибоко зазирнув їй в очі.

— Якби моя туфелька була в тебе, не було би проблем, — різкувато відказала Буба, — але туфелька, з якою ти балакав, не моя! Якщо я не помиляюся, ти сам колись назвав так Йольку…

— Дурненька! Дурненька красуне, — швидко виправився Мілош. — Я чекав лише на тебе. І ти про це добре знаєш, правда? Але я тебе не впізнаю. Я й не сумнівався, що ти найвродливіша на світі, але зараз волів би, щоб ти була звичайніша. Бо тоді…

— Що тоді? — злетіли пухнасті вії.

— Бо тоді ти найвродливіша лише для мене, — прошепотів хлопець.

І вони пішли танцювати. З-над Мілошевого плеча Буба бачила небагато. Хіба що здивовану Йольку, яка пильно міряла поглядом скромні сантиметри Бубиної сукенки, немовби та могла відповісти на всі її запитання. Помітила й Адася, який, угледівши її, припинив жувати й здається, проковтнув жуйку. І музикантів, які підштовхували одне одного, побачивши Бубу. І ще кількох однокласниць, які недовірливо хитали головами. А потому не бачила більше нічого, бо її підхопила ніжна балада, у якій розповідалося про чиєсь щасливе кохання. Мілош теж мовчав. І лише коли стихла музика, прошепотів якісь чарівні слова, і Буба, зашарівшись, радісно глянула на нього.

— І завжди будеш моїм синім дроздом, — закінчив він, надягаючи Бубі на палець перстеника із блакитним камінцем.

Бо з усіх птахів на світі Мілош найдужче любив синього співочого дрозда.

— Ну, розповідай нарешті, що він тобі сказав? — дідова цікавість мало не розлютила Бубу.

— Прошепотів, що я його дрізд, — сонно відказала вона, присуваючи до себе тарілку з яєшнею.

— Міг би вигадати щось оригінальніше, — дідусь видавався розчарованим.

— Наприклад, що вона його улюблена гірка настоянка? — утрутився батько, намазуючи мамі другу канапку, демонструючи цим відродження своїх почуттів до дружини.

— Або купон спортлото з головним виграшем, — підморгнула мама. — А дрізд — гарний птах, і це зовсім інша справа, — додала повагом, ніби сама писала книжки з орнітології. — Я б теж із радістю присвятила дроздам свій час, але здається, про них уже хтось писав, — роздумувала вона вголос.

— Справді. Є роман «Убити пересмішника», а пересмішник — це такий дрізд, — у Буби явно з’явився апетит, і вона наминала яєшню.

— У такій ситуації називати Бубу дроздом — це страшенна нетактовність, — обурився дід Генрик.

Йому не давали спокою Мілошеві наміри. І лише рішуче втручання Буби трохи його заспокоїло.

— Він не читав цієї книжки… — войовничо почала вона.

— От-от… — мати проковтнула другу канапку. — А він, дитинко, не замало читає? Сучасна молодь…

— Твої книжки, мамо, він знає напам’ять, — збрехала Буба, навіть оком не змигнувши, і мати зашарілася від щастя.

— Щиро кажучи, — кинула вона, — я цієї книжки, ну, про дрозда, теж не читала. Тобто мені здається, що не читала, — виправилася за хвильку, пригадавши собі, що відтепер стала відомою письменницею й деяких речей краще не говорити. Навіть у присутності родини.